Скарбничка Яніти

Сторінка 10 з 11 Попередній  1, 2, 3 ... , 9, 10, 11  Наступне

Попередня тема Наступна тема Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Вика на тему Вт Серп 25, 2015 12:37 am

я тебе загризу, або принаймні понадкусюю ! і скажу, що так і було!

Вика

Сообщения : 480
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 50
Откуда : Дніпропетровськ

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Вт Серп 25, 2015 8:12 am

Так, не треба кусатися! Shocked Усе зрозуміла. Не буду про сало.

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Viorika на тему Вт Серп 25, 2015 9:22 am

Я піду з'їм сало, а потім буду шкодувати і ридати  Crying or Very sad отака я безвольна  Sad май совість, не пиши про сало  Хлоп ресничками

Viorika

Сообщения : 1502
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 42
Откуда : Львів

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Вт Серп 25, 2015 9:42 pm

Обіцяю, не змушувати вас страждати.

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Ср Серп 26, 2015 4:32 pm

А я принесла у дзьобику ще одну римтічну прозу.
Не лякайтесь, не про їжу  Very Happy

українською:
Гостра скабка болю застигла в твоєму серці. От би прошила наскрізь, життя забрала, щоб ти покинула світ цей і не страждала вже більше. Але як знущання долі: лиш на дюйм не дійшло її вістря до фінальної точки, що подарує свободу навіки.
Тієї свободи ти прагнеш. Згубитись в обіймах всесвіту і не страждати від втрат, не плакати гірко ночами в подушку — на щастя, чути ті сльози, бачити їх ніхто не спроможний. Шкода, не змиє солона водиця отруйний той шип, так вже міцно засів.
Його витягти просто — не тобі, але іншому. Руку дружби простягне, підставить часом плече, тихим словом розрадить, змусить забути минуле... Тільки нікого немає, хто б врятував від страждань. Ти втрачена, вигнана, тебе немов не існує.
З першим променем сонця, який розжене сутінки ночі, ти за звичаєм маску надінеш, вийдеш в ній до людей. Там посмішки, жарти, променяться очі, як сонце, — і не знає ніхто, це сльози блищать, а не сміх.
Королеві не можна ридати на людях, самотність незнайома їй також. Як же будеш самотньою, коли поруч придворнії дами! І васали приходять, кожен хоче почутим бути! Знову й знову турбують міністри: в королівстві проблеми плодяться.
І ніхто не побачить — не зрозуміє ніхто, що на троні звичайна жінка, хочеться все ж тепла. Аби чесно, відкрито. Без брехні і підступності. Аби щиро хтось стати другом її захотів. Але вже якщо сіла на трон, доведеться забути про це. Правди вже не чекай.
Буде фальш, і лукавство, і фарисейство. Ти терпи, не показуй, як сильно страждаєш. Нехай думають: гордість, зневага, пиха. Коли ж ніч тебе чорною хусткою вкриє від брехливих придворних, не стидайся, поплач, віднайди сили жити далі. Хоч і вистачить їх лиш на день, може, два. Чи на тиждень. Бо така в тебе доля: плакати ніччю, а вдень — веселитись.


на русском:
Острой колючкой застыла боль в твоем сердце. Нет бы пронзить насквозь, лишить тебя жизни, чтобы покинула мир сей и не страдала уж больше. Но как насмешка судьбы: только на дюйм не дошло острие до финальной точки, что подарит свободу навечно.
Той свободы ты жаждешь. Забыться в руках мирозданья: не страдать о потерях, не плакать в ночами в подушку — благо, слышать те слезы, видеть их никому не дано. Жаль, е смоет соленая влага тот шип ядовитый, очень прочно засел.
Его вытянуть просто — не тебе, а другому. Руку дружбы протянет, подставит случайно плечо, тихим словом утешит, заставит забыть о былом… Только нет никого, кто бы спас тебя от страданий. Ты потеряна, изгнана, словно бесплотный дух.
С первым солнца лучом, что разгонит сумерки ночи, ты наденешь привычную маску, шагнешь в мир людей. Там улыбки и шутки, лучатся глаза, будто солнце, — и не знает никто, это слезы блестят, а не смех.
Королеве монаршей негоже плакать ночами, одиночество тоже неведомо ей. Как же быть одинокой, коль рядом придворные дамы! И вассалы приходят, каждый хочет услышанным быть! Чередою ступают министр за министром: в королевстве проблемы плодятся.
И никто не увидит — никто не поймет, что на троне обычная женщина, хочется тоже тепла. Чтобы честно, открыто. Без лжи и коварства. Чтобы искренне дружбу ей кто предложил. Но уж если воссела на трон, позабудь ты об этом. Правды не жди.
Будет фальшь, и двуличие, фарисейство. Ты терпи, не показывай, что страдаешь. Пусть же думают: королева горда. Ночь укроет тебя от всех лживых придворных, и тогда ты поплачешь, силы найдешь дальше жить. Хватит их лишь на день, может, два. На неделю. Значит, доля твоя такова: ночью плакать, а днем — веселиться.

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Доньки Місяця

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Нд Жовт 25, 2015 10:13 am

Ось ця картинка надихнула мене на два твори. Там ще треба було цитату про шахи додати.:
[Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]

Поки що принесла один, але з перекладом на українську. Я називаю його шаховою історією, але треба шукати іншу назву. Як будуть варіанти, пропонуйте.  Smile

українською:
Дві дівчини — сестри за духом, не за кров'ю, дві доньки Місяця, серця яких пульсують в унісон, а розум як один народжує магічні замовляння — суперницями опинились в битві за любов.

Хотіла кожна обраницею стати вродливого Мерсея, сина Вітру, — пов'язати із ним життя, дітей ростити та будинок щоб був багатим та заможним. Одне лиш зупиняло: сестра страждатиме — пекельний біль їй завдавати не хотілось.

І щоб не брати гріх на душу — щоб та, яка програє, не звинувачувала у перемозі іншу — надумали віддати своє кохання Місяцю на суд: міцніше любить хто й сильніше, нехай ж Мерсея і здобуде.

Ніхто, крім батька, що чарами серця наповнив, істину угледіти не здатен. Зійшлись на тому сестри, щоб слова його прийняти без суперечок та образ. Як скаже Місяць — таким і буде жереб.

І в ніч, коли півнеба закрило срібним диском, коли до доньок бути ближчим Місяць вже не міг, звернулися до нього сестри, щоб посприяв Мерсею у виборі його. Та швидше — чекати вже немає сил.

Чи то своїх дітей благання почув нарешті Місяць, чи то Мерсей рішучість відшукав, але опівдні відкрив він серце Арілліці — тій із сестер, чиє волосся немов сріблястий дощ, а посмішка ж засліплює, як сонце.

Та тільки Яріелла не змогла змиритися із гіркотою правди та вирішила, що сестра наслала привороти, Мерсею шлях змінивши. В оману введений чаклунством, у інший дім попрямував коханий.

Оскільки магію сестри не зміниш, віднесла Арілліці отруєний пиріг: та любить ревінь — від ласощів відмовитись не зможе. Коли ж зелені очі втратять життєдайне сяйво, то зникне сила й чарів.

Кривавими сльозами серце умивалось, як готувала згубне частування, йшла до сестри. А потім тричі зупинялась, аби в її будинок повернутись із каяттям і визнання у відповідь почути, що чаклувала на кохання.

Але не повернулась. Бо через ревнощі чорніше пасма у Яріелли стало серце, від каменю міцніше — через сестри уявну зраду, і ось дозволила відбутися тому, що в книзі доль ніколи Місяць не писав.

Лише опівночі, не дочекавшись, коли прийде Мерсей, в будинок Арілліки прибула Яріелла. Побаченому не повірила вона, але не брешуть очі — заголосила гірко й безутішно.

Лиш крихти залишилися від пирога. І від вина порожні кубки. Перед каміном, що згас давно, і диму не відчути, закохані заціпеніли у обіймах... Ні, не сплять вони — спочили з миром.

Зелені очі згасли, а з ними потьмяніли й сині. Не залишилось сумнівів: відсутнє в тім чаклунство, немає і краплини привороту! Тільки любов, настільки сильна, що не дозволила коханим жити у розлуці.

І що ж тепер робити? Змінити скоєне? То не можливо. А отже треба пробачення здобути. Страшніше від усього батька гнів. Та скільки ти не докладай зусиль, не приховаєш той жахливий гріх.

Кімнатою бездумно метушилась Яріелла: штовхнула випадково столик шаховий біля вікна. Дрібні фігури розлетілися хто куди, та незакінченою залишилась партія, яку напередодні розпочали з сестрою…

Лише у шахах: хто перший — той і правий, у житті інший закон панує. За добрі справи та погані — завжди буде відплачено, на цьому світі чи на тому. І Яріелла знала це, тому сама до Місяця звернулася із покаянням…

Та батько правду зрозумів: бо чорноту, що в її серці оселилась, не замаскують і слова брехливі. Нехай дитя улюблене та рідне, одначе покарати, хай навіть через власний біль, все ж доведеться.

Та спершу Місяць простягнув своє проміннячко до тих, хто палко, глибоко кохав. Мерсей та Арілліка — їх душі навіть після смерті нерозлучні — на небо піднеслися і зіркою засяяли, те сяйво не зможе погасити й вічність.

Живою залишилась Яріелла, їй за розплату були сльози: вона лила їх довго. Води солоної набралось ціле море, та аби вічно у темниці залишалась полонянка, ніколи не втекла, риб'ячий хвіст подарував їй Місяць.

Лише вночі виходить на поверхню Яріелла — бо від людей ховається удень, — і видається їй, що з дзеркала води з докором поглядає зірка, яка закоханим додому завжди вкаже шлях.

І співом, у якім звучить зажура, — чомусь людей він спокушає завжди! — русалка перепрошує у тих, кого згубила. Почують в небі або ні, дізнатися вона не має змоги, та кожен раз як пісня та лунає, зірка яскравіше горить.


на русском:
Две девушки — сёстры по духу, не по крови, две дочери Луны, сердца которых бились в унисон, а разум как один творил магические заклинанья — соперницами оказались в битве за любовь.

Хотела каждая избранницею стать прекрасного Мерсея, сына Ветра, — с ним жизнь связать, детей растить и дом чтоб полной чашей был. Одна беда: для этого сестру придется в пучину адской боли ввергнуть.

Чтобы не брать на душу грех — чтоб проигравшая второй в вину не ставила победу — отдать решили свои чувства на суд Луны: кто любит крепче и сильнее, так пусть Мерсея и получит.

Кто, кроме матери, что магией наполнила сердца, увидеть правду сможет? И согласились сестры ее слова принять без споров и обид. Вот как решит Луна — такой и доле быть.

И в ночь, когда полнеба серебряным закрыло диском, когда уж ближе к дочерям быть не могла Луна, воззвали сестры к ней, чтоб помогла Мерсею выбор сделать. И побыстрей — томиться ожиданьем нет уж больше сил.

То ли услышала Луна мольбы детей своих, то ли к рассвету Мерсей решимость отыскал, но днем открыл он сердце Ариллике — той из сестер, чьи волосы подобны серебристому дождю, улыбка ж ослепляет, будто солнце.

Да только не смирилась с горькой правдой Яриэлла, решила, что сестра наколдовала привороты, тем самым изменив Мерсея путь, и ослепленный магией, он в дом направился другой.

Поскольку чары Ариллики ей не отменить, доставила сестре отравленный пирог: та любит ревень — не сможет перед угощеньем устоять. Когда ж померкнет свет зеленых глаз, то магия ее утратит свою силу.

Кровавыми слезами умывалось сердце, пока пирог готовила, несла его сестре. И трижды порывалась в дом ее вернуться, чтоб повиниться, чтобы в ответ признание услышать в колдовстве.

Но не вернулась. Чернее локонов от ревности у Яриэллы стало сердце и крепче камня — от мнимого предательства сестры, поэтому позволила случиться тому, что в книге судеб не записано Луною.

Лишь в полночь, так и не дождавшись, когда придет Мерсей, в дом Ариллики явилась Яриэлла. Увиденному не поверила, но ведь глаза не лгут, и она горько-горько зарыдала.

От пирога остались только крошки. Пусты и кубки от вина. Перед камином, что погас давным-давно, в кресле влюбленные в объятиях застыли... Нет, не спят они — покоятся уж с миром.

Зеленые глаза погасли, а с ними свет померк и в синих. Так значит, нет в том колдовства, нет даже капли приворота! Только любовь, настолько сильная, что не позволила им жить в разлуке.

Что делать? Как содеянное изменить? Возможно ль будет вымолить прощенье? Гнев матери страшил всего сильнее. И сколько ни пытайся, сокрыть ужасный этот грех ведь не удастся.

По комнате металась Яриэлла: случайно столик шахматный, стоявший у окна, толкнула. Точенные фигурки разлетелись кто куда, и недоигранной осталась партия, что начали с сестрою накануне…

Лишь в шахматах: кто первый — тот и прав, в жизни иной закон. За добрые дела и за худые — всегда воздастся, на этом свете или том. И Яриэлла знала: расплата неизбежна. Сама Луну призвала, покаяться решив…

Но мать все видела прекрасно: ту черноту, что в сердце поселилась, не скрыть за лживыми словами. И пусть дитя любимое, родное, однако наказать, пусть даже через собственную боль, придется.

Но прежде обратила взор Луна на тех, кто искренне любил. Мерсей и Ариллика, чьи души даже после смерти неразлучны, на небо вознеслись, звездою засияли, их чувств не сможет погасить и вечность.

Жива осталась Яриэлла, ее расплатой стали слезы: лила их бесконечно. Воды соленой море набралось, и чтобы пленница темницу не покинула свою, Луна ей подарила рыбий хвост.

Лишь по ночам всплывает Яриэлла на поверхность — днем опасается людей — и видит на зеркальной глади отражение звезды, которая влюбленным путь домой всегда укажет, она с укором смотрит.

И грустной песней, что людям кажется призывной и манящей, пытается прощенье получить русалка. Услышат в небе или нет, ей не дано узнать, однако всякий раз, как льется песня, звезда сияет ярче.


Востаннє редаговано Yanita Vladovitch (Пт Груд 04, 2015 10:03 am); всього редаговано 1 раз

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Софія Чайка на тему Чт Жовт 29, 2015 9:20 pm

Про королеву - гарно і сумно. bom

А про двох дівчат - це щось надзвичайне, оригінальне, неординарне. Сподобалось! Поцелуй

Яніті:
Не впевнена, що "замовляння" - це правильно, але звучить красиво)

Софія Чайка

Сообщения : 1051
Дата регистрации : 10.04.2014
Возраст : 50
Откуда : Івано-Франківськ

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Пт Жовт 30, 2015 9:32 am

Іра, sunny

Про королеву: не знаю, звідки вилізла та королева, там збиралася написати про страждання, а воно саме повернуло до монархів.

Дівчата. Рада, що подобається.

Замовляння.:
Також не впевнена, що стопроцентний переклад слова, але я прагнулала мелодійності звучання, не зберігаючи оригінал. Головне було, що це слово має відношення до магічних дій.
Вікіпедія
Замовля́ння (діалектичне «заговори», «заклинання», «закликання») — жанр словесного фольклору, усталені вислови, речитативні, переважно віршовані тиради, що супроводжують магічні дії, рухи їх виконавців — знахарів (від «знати»), відьом чи відьмаків (від давнього «відати» — знати), чарівників, ворожбитів, шептух тощо і виражають їх бажання вплинути на природу, на людину і її стосунки з оточенням у відповідному напрямку (доброму або злому).

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Она идет... перевод

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Нд Лист 15, 2015 11:50 am

Она идет... перевод 2 варианта:
С удивлением обнаружила, что люблю переводить стихотворения с английского языка. Конечно, это лишь вариации на поэтическую тему (зачастую без рифмы и ритма), зато мне нравится сам процесс. К стихотворению Байрона вчера появилось два варианта: расширенный и усеченный.

She walks in Beauty – Lord Byron

She walks in beauty, like the night
Of cloudless climes and starry skies;
And all that's best of dark and bright
Meet in her aspect and her eyes:
Thus mellow'd to that tender light
Which heaven to gaudy day denies.

One shade the more, one ray the less,
Had half impair'd the nameless grace
Which waves in every raven tress,
Or softly lightens o'er her face;
Where thoughts serenely sweet express
How pure, how dear their dwelling-place.

And on that cheek, and o'er that brow,
So soft, so calm, yet eloquent,
The smiles that win. The tints that glow,
But tell of days in goodness spent,
A mind at peace with all below,
A heart whose love is innocent!



Она легко ступает по земле, прекрасная,
как ночь, что кутается в звездную вуаль
на безоблачно-черных просторах неба.
Все лучшее, что только есть в добре и зле,
увидеть можешь ты в ее душе, глазах,
когда в них тлеет нежный огонек, он просто
отблеск гаснущего дня на кромке горизонта.

На луч один темнее, светлее на один оттенок
была бы половиною той безымянной благодати,
которая видна в волнах вороньих прядей,
которая воодушевлением сияет на ее лице.
И даже ее мысли безмятежно выражают,
сколь безупречен и прелестен их приют.

На бархатной щеке, в бровей изгибе мягком
вся ее нежность выведена красноречиво.
Победные улыбки, яркие, всегда сверкают.
Пусть дни ее проходят под благости штандартом,
но это примиряет разум с темными страстями
и с сердцем, чья любовь невинна и безгрешна!


Она идет, прекрасная,
как ночь на звездном небе.
Добро и зло (их лучшее)
видны в ее душе, глазах,
что озаряются огнем,
закатным, лучезарным.

Отнять лишь толику —
она будет уже другой,
не те вороньи пряди,
не то любимое лицо,
а в мыслях безмятежных
не станет внешней красоты.

На бархатной ее щеке
алеет нежность горячо,
улыбки яркостью сверкают.
А добродетель (ее кротость)
покой дарует разуму и
сердцу с чистою любовью.


Востаннє редаговано Yanita Vladovitch (Пт Груд 04, 2015 10:03 am); всього редаговано 1 раз

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Ніч Кубового Місяця

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Чт Груд 03, 2015 2:26 pm

Про перевертнів - укр.:
Майже два століття сини Землі тішили себе ілюзією, вважаючи, що повністю знищили Фаркі, — їх ніхто не бачив, про них ніхто не чув.
Насправді ж перевертні циганського сонця невидимими тінями розбрелися по усім усюдам, нічим зовні не відрізняючись від людей і не видаючи своєї присутності. Вони працювали й відпочивали, любили й ненавиділи, раділи та злилися — не прагнучи доводити звичайність, просто жили, не демонструючи іншу частину своєї натури. Такою була заборона Голови роду. І тому, хто хоч раз порушив її, пророкували зустріч зі смертю.
Усі табу зникали раз на рік, коли на небі з'являвся Кубовий місяць: ніхто з Фаркі не мав змоги утримати людську личину, занадто вже сильний заклик Циганського батька. Бажаючи побачити своїх дітей, він огортав світ синім туманом сріблястих променів. Невидимі людському оку кристали місячного пилу ховали Фаркі від людей, даруючи звільнення від кайданів тлінного тіла.
За останні два століття стерлися межі між кланами та видами, залишився лише один рід та один Голова, якому підпорядковувалися усі без винятку. Їм ставав найсильніший — або той, чиїм представником був найсильніший, — перевертень.
Змагання проводилося у ніч Кубового місяця — ніч після кривавого бою, який колись вирішив долю Фаркі.
Ось уже п'ять років ніхто не намагався викликати на бій чинного Голову — Тівадар Орош вважався непереможним. Але за тридцять днів до ночі визволення, перевертня підкосила невідома хвороба. Ні людське лікування, ні відвари, що готувала його сестра Алізія, відома серед Фаркі травниця, не допомогли, лише на якийсь час відстрочили мить, коли Циганський батько прикликав сина до себе.
— Тут щось нечисто, — сказав тоді Мерцаль Деак.
Алізія часто думала над цими словами друга та соратника свого брата. Серце підказувало, що хтось доклав руку до смерті Тівадара. Але хто посмів зазіхнути на життя Голови роду Фаркі? Невже, хтось зі своїх? Чи це люди відродили орден Мисливців?!
Ні, сини Землі вважали Фаркі мертвими. Так буде і надалі. Головне, не допустити прибічників відродження до влади. Останнім часом серед перевертнів ширилися бунтарські настрої: пора заявити про себе, повернути могутність. Тівадар вважав, що ще занадто рано. Чи можливо, що він поплатився за свої архаїчні, на думку інших перевертнів, переконання?
Сьогоднішня ніч відкриє завісу таємниці.

Алізія завчасно прибула на Ісанскі пагорби — місце зустрічі Фаркі. Вона хотіла поговорити з перевертнями, дізнатися, які настрої панують. Це повинно було допомогти прийняти рішення, на яке так чекав Мерцаль.
Останнім з'явився Зольт Йонаш — як і сама Алізія, він належав до Вищих Фаркі, спадкових нащадків Ватажків із колишнього життя. Його нечисленна свита була подібна до відокремленої зграї всередині єдиного роду. Перевертні притихли, звільняючи прохід давньому противнику Тівадара Ороша, а після по натовпу пробіг шепіт, що з'явився новий Голова.
У шкіряних штанях, які обтягували настільки щільно, що не залишалося простору уяві, у високих черевиках на рельєфній підошві, у тонкій футболці та надітому зверху шкіряному плащі, з коротким ірокезом та виголеним абстрактним малюнком Зольт скидався на заїжджого бандита, а не нащадка Ватажків минулого, і вже зовсім не був схожий на інтелігентного Тівадара, який віддавав перевагу класиці і в одязі, і в зачісці.
Алізія не криючись стежила за Зольтом: той гордовито крокував, розкланювався з іншими Вищими Фаркі, про щось з ними перемовлявся. Підозри, що це він погубив Тівадара, ставали все сильніше. Темні очі перевертня переможно виблискували: він вже святкував своє призначення.
Занадто рано!
Алізія не збиралася повторювати його помилку. Все в руках Місяця, вона ж, зі свого боку, докладе максимум зусиль, аби виконати задумане.
Насамперед потрібно переговорити з Мерцалем.
Тільки-но Алізія подумала про нього, як перевертень сам підійшов.
— Я згодна, — оголосила вона. — Якщо завоюєш пост Голови, я стану твоєю дружиною.
— Завоюю пост для тебе, — уточнив Мерцаль.
— Я не хочу…
— У твоїх жилах тече священна кров Ватажків минулого, це дозволить перетягнути на нашу сторону багатьох перевертнів, які ніколи не підуть за мною. Ти знаєш, сила ще не гарантія довгого правління.
Чому він не хотів взяти всю відповідальність на себе?!
Трави — це усе, що цікавило Алізію. Він же хотів звалити на неї непосильну ношу влади. Хіба йому мало, що вона погоджується на шлюб без кохання?
Звичайно, Мерцаль привабливий у людській подобі. Високий, м'язистий. З коротко стриженим пшеничним волоссям, правда, на тімені воно трохи довше — за бажанням є куди запустити пальці. Втім, подібного бажання у Алізії ніколи не виникало. Обличчя... обличчя приємне: світле, усміхнене, привабливе. Шкода, що за стільки років знайомства не запало у серце Алізії. Та оскільки нікого іншого у ньому не було, вона збиралася ризикнути: як люди кажуть, стерпиться-злюбиться.
Похмуро-жовте місячне світло почало змінюватися, у повітрі закружляли сині кристали місячного пилу.
— Поквапся, — сказав Мерцаль.
Алізія й сама розуміла, що часу для прийняття рішення не залишилося. Кристали місячного пилу потраплять крізь шкіру перевертня у середину, змішаються з кров'ю, освітять тіло. Воля перевертня стане слабшою, залишаться лише неконтрольовані тваринні бажання й інстинкти.
— Згодна, — оголосила Алізія. Вона дістала з кишені перстень брата, символ приналежності до роду Орошів, і віддала своєму захисникові.
— Здобуду тобі пост Голови, — немов клятву вимовив Мерцаль, серйозний як ніколи.
Алізія була впевнена, що він виконає обіцянку, зубами вигризе, кігтями вирве, адже надто бажана для нього винагорода.
— Тівадар Орош мертвий, — голосно промовив Зольт. — Наступним претендентом на пост Голови вважається представник родини Йонаш...
— Ти забуваєш, що на Тівадарі рід Орошів не закінчився, — нагадав Мерцаль, виступаючи вперед. — Алізія Орош заявляє про своє право стати наступною Головою. Як її представник, я буду змагатися у колі Місяця з тими, хто побажає помірятися зі мною силою.
Перевертень вийшов у центр, позначеним сяючими лініями, й перестав себе стримувати, в одну мить перетворившись на тигра. Сині очі світилися обіцянкою смерті. Шерсть на загривку стовбурчилася й ніби палала від кристалів місячного пилу, що осіли на неї. Мерцаль грізно загарчав, запрошуючи кинути йому виклик та немов кажучи, що для суперника це нічим добрим не закінчиться.
Алізія повільно видихнула. Вона повинна виглядати спокійною й незворушною. Чим би все не закінчилося.
То тут, то там перевертні втрачали здатність контролювати вигляд, перетворюючись на гібридів тигрів та леопардів, пум та рисів, гепардів та пантер, левів та барсів. За два століття, що були однією сім'єю, поступово відмінності зникли, лише Вищі Фаркі могли вихвалятися унікальним виглядом, кров предків поки ще була сильною.
Дивлячись на одноплемінників, що здобули свободу, Алізія теж мріяла скинути обридлу за триста шістдесят п'ять днів личину, проте доводилося терпіти. Як майбутня Голова, вона повинна була до останнього залишатися людиною: здатність опиратися заклику Місяця — то ознака сили.
Як Мерцаль битиметься у колі Місяця із Зольтом — чорним леопардом, так і вона зараз боролася з інстинктами. Шкіра стала прозорою, кристали місячного пилу сяяли зсередини, бажання обернутися було нестерпним, тіло свербіло, благаючи, закликаючи випустити назовні звіра, кістки ломило від необхідності обернутися. Із голови не виходило питання: «Можна? Можна вже?»
Як же хотілося відповісти «Так!», проте Алізія стримувала себе. Вона стримувалася, скільки могла. Сил терпіти не залишилося — з гучним гарчанням вона випустила на волю левицю, що цілий рік провела у в'язниці смертного тіла.
Свербіння зникло, біль також. Як же добре! Як легко та прекрасно!
Шкода, що полегшення було скороминущим, воно розчинилося у хвилюванні за Мерцаля. Зольт — сильний супротивник. Лише Місяць знав, хто сьогодні здобуде перемогу, іншим доводилося гадати й сподіватися.
У якийсь момент Алізія вирішила, що на Мерцаля чекає поразка. Але тигр зумів ухилитися від гострих пазурів леопарда, спрямованих у саме горло, та відповів не менш смертоносної атакою. Зольт не очікував нападу, тому не встиг зреагувати настільки ж швидко. З першої кров'ю битва вважалася закінченою.
Ще двічі Мерцалю доводилося захищати право Алізії очолити рід. І кожен раз він перемагав.
Коли більше ніхто не наважився прийняти виклик, Алізія радісно посміхнулася, що вони перемогли. На сьогодні. Перепочинок довжиною у рік. Правда, як у випадку з Тівадаром, суперники можуть і не чекати наступного літа, треба бути насторожі.
Але це завтра. Зараз Алізія думала лише про те, щоб мчати зі швидкістю вітра по рівнинах і полях, насолоджуючись свободою та нічною свіжістю, ведучи за собою інших Фаркі й відчуваючи підтримку Мерцаля, свого супутника на все життя.




Про оборотней - рус:
Почти два столетия сыны Земли тешили себя иллюзией, думая, что полностью уничтожили Фарки, — все это время их никто не видел, о них никто не слышал.
На самом же деле лунные оборотни невидимыми тенями разбрелись по земле, ничем внешне не отличаясь от людей и не выдавая своего присутствия. Они трудились и отдыхали, любили и ненавидели, радовались и злились — не стремясь доказывать обычность, просто жили, не демонстрируя иную часть своей натуры. Таков был запрет Главы рода. Того, кто хоть единожды ослушался, ожидала смерть.
Все табу исчезали раз в год, когда на небе появлялась Кубовая луна: никто из Фарки не был способен удержать человеческое обличье, слишком уж силен призыв Лунной матери. Желая увидеть своих детей, она окутывала мир синим туманом серебристых лучей. Невидимые человеческому глазу кристаллы лунной пыли прятали Фарки от людей, даруя освобождение от оков бренного тела.
За последние два века стерлись границы между кланами и видами, остался лишь один род и один Глава, которому подчинялись все без исключения. Им становился самый сильный — или тот, чьим представителем был сильнейший, — оборотень.
Состязание проводилось в ночь Кубовой луны — ночь после самого кровавого сражения, некогда решившего судьбу Фарки. Вот уже пять лет никто не пытался вызвать на бой действующего Главу — Тивадар Орош считался  непобедимым. Но за тридцать дней до ночи свободы, оборотня подкосила неведомая болезнь. Ни человеческое лечение, ни отвары, что готовила его сестра Ализия, известная среди Фарки травница, не помогли, лишь на время отсрочили миг, когда Лунная мать призвала сына к себе.
— Здесь что-то нечисто, — сказал тогда Мерцаль Деак.
Ализия часто думала над этими словами друга и соратника своего брата. Сердце подсказывало, что кто-то приложил руку к смерти Тивадара. Но кто посмел покуситься на жизнь Главы рода Фарки? Неужели, кто-то из своих? Или это люди возродили орден Охотников?!
Нет, сыны Земли считали, что Фарки мертвы. Так будет и впредь. Главное, не допустить сторонников возрождения к власти. В последнее время среди оборотней ширились бунтарские настроения: пора заявить о себе, вернуть былое могущество. Тивадар считал, что еще слишком рано. Возможно ли, что он поплатился за свои архаические, по мнению других оборотней, убеждения?
Сегодняшняя ночь приоткроет завесу тайны.

Ализия пораньше прибыла на Исанские холмы — место встречи Фарки. Она хотела поговорить с оборотнями, узнать, какие слухи блуждают и настроения царят. Это должно было помочь принять решение, которое так ждал Мерцаль.
Последним прибыл Зольт Йонаш — как и сама Ализия, он принадлежал к Высшим Фарки, кровным потомкам Вожаков из прежней жизни. Его немногочисленная свита напоминала обособленную стаю внутри их рода. Оборотни притихли, освобождая проход давнему противнику Тивадара Ороша, а после по толпе пробежал шепоток, что явился новый Глава.
В кожаных штанах, обтягивавших настолько плотно, что не оставалось простора воображению, в высоких ботинках на рельефной подошве, в тонкой футболке и надетом поверх нее кожаном плаще, с коротким ирокезом и выбритым абстрактным рисунком Зольт напоминал заезжего бандита, а не потомка Вожаков прошлого, и уж совсем не походил на интеллигентного Тивадар, отдававшего предпочтение классике и в одежде и в прическе.
Ализия не таясь следила за Зольтом: он горделиво вышагивал, раскланивался с другими Высшими Фарки, о чем-то с ними переговаривался. Подозрения, что это он погубил Тивадара, становилось все сильнее. Судя по высокомерному, победному блеску темных глаз оборотня, тот уже праздновал свое назначение.
Слишком рано! Однако Ализия не собиралась повторять его ошибку. Все в руках Луны, она же, со своей стороны, приложит максимум усилия, чтобы исполнить задуманное.
Первым делом нужно переговорить с Мерцалем.
Едва лишь Ализия подумала о нем, как оборотень сам подошел.
— Я согласна, — объявила она. — Если завоюешь пост Главы, я стану твоей женой.
— Завоюю пост для тебя, — уточнил Мерцаль.
— Я не хочу…
— В твоих жилах течет священная кровь Вожаков прошлого, это позволит перетянуть на твою сторону многих оборотней, которые никогда не пойдут за мной. Ты же знаешь, сила еще не гарантия долгого правления.
Почему он не хотел взять всю ответственность на себя?!
Травы — это все, что интересовало Ализию. Он же хотел взвалить на нее непосильную ношу. Разве ему мало, что она согласилась на брак без любви?
Конечно, Мерцаль привлекателен в человеческом обличии. Высокий, мускулистый. С коротко стриженными пшеничными волосами, правда, на темени они чуть длиннее, так что при желании есть куда запустить пальцы. Впрочем, подобного желания у Ализии никогда не возникало. Лицо… лицо приятное: светлое, улыбчивое, притягательное. Жаль только за столько лет знакомства не запало в сердце Ализии. Поскольку никого другого в нем не было, она собиралась рискнуть: как люди говорят, стерпится-слюбится.
Сумрачно-желтый лунный свет стал меняться, в воздухе закружились синие кристаллы лунной пыли.
— Поторопись, — сказал Мерцаль.
Ализия и сама понимала, что времени для принятия решения не осталось. Попадая на кожу оборотня, кристаллы лунной пыли проникнут внутрь, смешаются с кровью, озарят тело. Воля оборотня ослабнет, останутся лишь неконтролируемые животные желания и инстинкты.
— Согласна, — объявила Ализия. Она достала из кармана кольцо брата, символ принадлежности к роду Орошей, и протянула своему защитнику.
— Добуду тебе пост Главы, — словно клятву произнес Мерцаль, серьезный как никогда.
Ализия была уверена, что он выполнит обещание, зубами выгрызет, когтями вырвет, ведь слишком желанна для него награда.
— Тивадар Орош мертв, — громко объявил Зольт. — Следующим претендентом на пост Главы идет представитель семьи Йонаш...
— Ты забываешь, что на Тивадаре род Орошей не закончился, — хмыкнул Мерцаль, выступая вперед. — Ализия Орош заявляет о своем праве стать следующей Главой рода. Как ее представитель, я буду бороться в круге Луны с теми, кто пожелает помериться со мной силой.
Оборотень вышел в центр, обозначенным сияющими линиями, и перестал себя сдерживать, в мгновенье ока превратившись в тигра. Синие глаза лучились обещанием смерти. Шерсть на загривке топорщилась и будто пылала от осевших на ней кристаллов лунной пыли. Мерцаль грозно зарычал, приглашая бросить ему вызов и словно говоря, что для соперника это ничем хорошим не закончится.
Ализия медленно выдохнула. Она должна выглядеть спокойной и невозмутимой. Чем бы все ни закончилось.
То тут, то там оборотни теряли способность контролировать облик, превращаясь в помесь тигров и леопардов, пум и рысей, гепардов и пантер, львов и барсов. Вот уже два века как стали одной семьей, постепенно различия стерлись, лишь Высшие Фарки могли похвастаться уникальным обликом, кровь предков пока еще была сильна.
Глядя на соплеменников, что обрели свободу, Ализии тоже мечтала сбросить надоевшую за триста шестьдесят пять дней личину, однако приходилось терпеть. Как будущая Глава, она должна была до последнего оставаться человеком — способность противиться призыву Луны была признаком силы.
Как Мерцаль сразится в кругу Луны с Зольтом — черным леопардом, так и она сейчас сражалась с инстинктами. Кожа стала прозрачной, кристаллы лунной пыли сияли изнутри, желание обернуться было нестерпимым, тело зудело, умоляя, призывая выпустить наружу зверя, кости ломило от необходимости обернуться. В голове бился вопрос: «Можно? Можно уже?»
Так хотелось ответить «Да!», однако Ализия сдерживалась. Сдерживалась, сколько могла. Сил терпеть не осталось — и с громким рычанием она выпустила на волю львицу, что целый год провела в заключении бренного тела.
Зуд исчез, как и боль. Как же хорошо! Как легко и прекрасно!
Жаль, что умиротворение было мимолетным, оно растворилось в переживании за Мерцаля. Зольт — сильный противник. Луна знала, кто сегодня одержи победу, остальным приходилось гадать и надеяться.
В какой-то момент Ализия подумала, что Мерцаля ждет поражение. Но тигр сумел увернуться от острых зубов леопарда, направленных в самое горло, и ответил не менее смертоносной атакой. Зольт не ожидал нападения, поэтому не успел среагировать столь же быстро. С первой кровью сражение считалось оконченным.
Еще дважды Мерцалю приходилось защищать право Ализии возглавить род. И каждый раз он побеждал.
Когда больше никто не осмелился принять вызов, Ализия поняла, что они победили. Сегодня. Передышка длинною в год. Правда, как в случае с Тивадаром, соперники могут и не ждать следующего лета, нужно быть настороже.
Но это завтра. Сейчас Ализия думала лишь о том, чтобы мчаться со скоростью ветра по равнинам и полям, наслаждаясь свободой и ночной свежестью, ведя за собой других Фарки и чувствуя поддержку Мерцаля, своего спутника на всю оставшуюся жизнь.


***
картинка, що надихнула:
[Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Софія Чайка на тему Пт Груд 04, 2015 7:43 pm

Янінко, шикарний переклад!!! Захотілось Байрона почитати)))

Дуже цікаво про перевертнів. Але я от що подумала: ти в першій частині все викладаєш в минулому часі. Може частину, там де ти розповідаєш, як вони існують, варто в теперішньому?

Софія Чайка

Сообщения : 1051
Дата регистрации : 10.04.2014
Возраст : 50
Откуда : Івано-Франківськ

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Пн Груд 07, 2015 2:55 pm

Іра, то я лише граюся, а майстри справжні шедеври перекладу творять. Пам*ятаю, ми збиралися перекладати на українську, шкода, що далі ідеї справа не пішла. Не втрачаю надію, що все ще у нас буде.

Я подумаю щодо минулого часу, але там лише кілька речень. Якщо зберусь щось більше писати, то, мабуть, треба буде використати розмежування за часом.

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Нд Лют 14, 2016 9:31 am

Давно не выкладывала ничего нового, хотя работы есть.

В День святого Валентина нужно что-то позитивное и про любовь. [Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]

сказка про любовь:


По королевству слухи поползли, что принц влюбился. Всем интересно, кто сумел то ледяное сердце растопить и добротой наполнить душу.

Король был недоволен, что от придворных о том узнал, а не от сына. Склонив колени пред отцом, открыл принц имя возлюбленной, благословенье испросил.

Без радости, но все ж благословил король. Избранница мила, добра, прелестна, из рода благородного — кровей не королевских, но хуже быть могло: да только в своих мечтах женою сына видел он другую.

По просьбе принца свадьбу откладывать не стали: полмесяца — достаточный то срок, чтоб подготовить торжество, коли трудиться будут не покладая рук, и повара, и белошвейки.

Уж близился счастливый день: съезжаются в столицу гости (бароны местные, послы из разных королевств), подарки знатные везут молодоженам.

Да только подарить их не случилось. За день до свадьбы будущей принцессе (прям на балу!) вино отравленное поднесли. Завистники, соперница какая — неизвестно.

Отпив глоток из кубка, бедняжка побледнела и с тихим вздохом глаза закрыла. А в дюжине шагов ее сестра-близнец (кокетничала робко с рыцарем одним) умолкла вдруг на полуслове — и замертво упала.

Снесли обеих в королевские покои, где лекарь дев пытался чувство привести. Но тщетно. Обе спят. Спокойно, мирно и беспечно — как будто не случилось ничего.

«Наутро обязательно проснутся», — заверил лекарь. Другого не решился он сказать, уж больно грозен в беспокойстве принц: глаза так молнии и мечут.

Но предсказанье не сбылось: утром сестры не проснулись. И день грядущий радость пробужденья тоже не принес.

Предчувствуя, что скоро голова окажется на плахе, к отцу девиц наш лекарь поспешил. Но тот и клялся, и божился, что ничего подобного за дочерьми не наблюдалось.

Прошла неделя. Девушки все так же крепко спали. Не выдержал влюбленный принц: хоть не в почете было колдовство, за ведьмою слугу отправил, ведь лекари (сколько их за это время побывало!) спасенья не нашли.

Старуха-ведьма под веки девам заглянула, сердцá послушала, сонное дыхание вдохнула — а после у каждой девы срезала по пряди волос и бросила их в котелок, что тут же в комнате установить велела на подставке, что розами была оплетена.

В луче полуденном запенилась вода в том котелке и закипела. Отпрянул в страхе принц (такого он не ожидал), а ведьма же, наоборот, нагнулась да пониже.

А насмотревшись, к принцу обернулась, поведала ему о том, что произошло. Убить избранницу хотели, но просчитались, ибо не знали, сколь сильно сестры связаны между собой (одна порежется, другой больнее будет).

Одну мог яд убить, но вот двоих он в сон поверг. Как долго сон продлится — лишь небесам известно. Проснуться могут завтра, а могут и через годá.

«Немедля разбуди!» Не просьба, а приказ. Забыл о вежливости принц, забыл о том, что существуют вещи, с которыми не справиться и колдовству.

«Могу и разбудить, — кивнула ведьма, — но лишь одну».

«Одну?.. Что ж, ладно. Буди скорее ту, которую люблю. За это золотом осыплю с ног до головы».

«Не все так просто, принц. Неведомо, кого удастся разбудить. Но только знай, та, что не проснется... ее уже не добудиться никогда. Решай скорей, оставим все как есть или узнаем, благосклонна ли к тебе судьба».

«Буди!» «Нет, стой! Постой же, ведьма, не спеши. Как дальше жить, коли проснется не Драгмира? Уж лучше пусть спокойно обе спят».

«Что ж, помни, принц, ты сам так захотел». Свой котелок забрав, покинула покои ведьма, пообещав, что сон погибелью тех девушек не станет и сохранит их молодость и красоту.

Принц же остался, присел на край кровати — глаза с возлюбленной не сводит, ждет, когда сама проснется. Не спит, не ест, вздыхает обреченно.

Король обеспокоился, что сына потеряет: уж похудел и кожа посерела — а потому склеп приказал построить подальше от дворца. Туда девиц и поместили. На входе стража. У них один наказ: наследнику дорогу преградить.

И злился принц, и умолял отца — король остался непреклонен: довольно сыну истязать себя, пора забыть о той, которой, почитай, уж нет на этом свете.

Да только не смирился принц. И раз в неделю, слугой переодевшись, ходил он в склеп. «Чтобы еду оставить спящим, — так стражам говорил, — ведь вдруг проснутся». Молчание тех воинов он золотой монетой покупал.

Надеялся влюбленный принц, что его голос, призывающий Драгмиру, заставит деву освободиться от объятий сна. То ли не слышала она, то ли не столь силен призыв…

***

Так год прошел. В надежде, муках, визитах тайных... Не изменилось ничего. Уж принц не верил сам, что заглянет когда-либо в глаза своей любимой.

А тут еще король. «Женись» — и все тут. Наследник нужен трону. Невеста выбрана давно — если б не прежняя влюбленность принца, еще бы год назад Нежану представили народу.

Жениться отказался принц: не буду, не хочу — и не заставите, да хоть корону отнимайте. Наследником назначьте двоюродного брата: умен и смел, собой хорош, народу верен.

Но не привык король, когда ему перечат. «Ты женишься, — сказал и стукнул кулаком. — А если нет, разрушу склеп до основанья. И те, кто в нем, погибнут разом».

Лишь вырвав сердце из груди, мог согласиться принц, но смерть любимой своею смертью он считал, поэтому принял судьбу, одно лишь обещанье вымолив у короля: коли до свадьбы оживет Драгмира, то обвенчают с нею.

Но принца чаяния не оправдались. Отец одной рукой дарил надежду, другою отнимал: тем вечером уже о свадьбе объявили, и состоится праздник через восемь дней.

Три дня не выходил из склепа принц, молил Драгмиру очи карие открыть, пугал разлукой вечной, просил спасти от жизни с нелюбимой. Все понапрасну.

Остался выход лишь один: пусть ведьма делает, что нужно. А он молиться будет, чтоб пробудилась его сердца госпожа.

Сыскать ту ведьму вышло не так скоро. Вот и полянка среди леса, вот старый ветхий домик (где у порога черный кот пригрелся) — хозяйки ж нет.

Лишь только за полночь пришла. Неспешно потирая подбородок, внимала просьбе разбудить хотя б одну из спящих дев.

«То сделать больше невозможно. Разве ж не говорила я, что пять ночей на это нам были даны? Упущен шанс».

«Ты, ведьма, вздумала шутить?!» От рева принца всколыхнулось море птиц, и боль его по лесу разлетелась. Когда же бросился на ведьму, она исчезла, растворившись в темноте.

И сколько ни искал ее несчастный, не находил. Лишь как насмешку слышал глухого смеха перезвон да видел взмах черной накидки — они манили за собою.

Бродил он тропами лесными, вновь и вновь к лачуге ведьмы выходя. Усталый, сел на землю. «Явись же, ведьма! Ничего не сделаю тебе. Я лишь спросить хочу».

«Спросить? И что же за вопрос?» — тут же ведьма отозвалась.

«Коль невозможно разбудить Драгмиру, то так и быть, я требовать не буду. Прошу, скажи мне лишь одно: кто виноват в ее несчастьях? Сколь не искали, не нашли его».

«Узнать непросто будет это, но я попробую. Приду к тебе на днях. А до того не беспокой меня». Вошла в лачужку ведьма и дверь захлопнула. Остался кот на страже.

Удачно подгадала ведьма или судьба сама все порешала, что привела старуху прямо в свадьбы день, но до того как обвенчали молодых.

Веленью принца подчинившись (немедля ведьму провести к нему), сопроводили ее слуги прямо в зал парадный. Придворные смотрели недоуменно: наряд не праздничный совсем. Она же смело шла вперед.

Сперва поклон для короля, а после принцу. «Лишь накануне стало мне известно, кто год назад невесте вашей поднес диковинный подарок. Так вот пришла я сделать ответный дар» — бутыль достала ведьма из котомки.

«Кубок мне!» И самолично принц налил вино. «Кому подать?» Глаза горят стремленьем отомстить.

«Подай своей невесте».

«Мне?! Я ничего не делала! Не виновата я! Не буду пить...» — качала головой Нежана.

«Что будет, если ты ошиблась? — король вмешался. — Легко сгубить жизнь человека. Назад уже не воскресишь».

«Вино подействует лишь на того, кто виноват. Коли девица не причастна, так будет с ней в порядке все. И жизнь моим словам порука. Давайте кубок, принц, сама испью вино».

Но послушанье не было в чести у принца. С недавних пор он жизнию своей совсем не дорожил, а потому отведал сам, что там за зелье ведьма намешала.

Затихли разговоры, и слышно как сердца стучат, мгновенья отбивая: что будет с принцем? Что? Что? Что?!

А он и бровью не повел. В глазах лишь ненависть пылает, обрушиться грозит на ту, что виновата во всех бедах. «Как видите, со мною все в порядке. Нежана, коль чиста твоя душа, ты смело пей».

«Но если виновата, умрешь в ужасных муках. И против них укусом комара тебе покажется на плахе смерть. — Ведьма рассмеялась хрипло. — Сама лучше сознайся».

Отдернула Нежана руку, побледнела — и королю упала в ноги, моля простить и не карать жестоко за тот проступок давний. Любовь всему причиной и помутнение рассудка.

Тут ведьма засмеялась громче. «Нет такого яда, что смерть несет одним, ну а других обходит стороной. В том кубке лишь вино. Зато мы знаем, кто злодейка». И даже не истребовав награду, искательница правды прочь пошагала.

«Постой же! Что с Драгмирой?» — ведьму принц догнал.

«А что с ней? Спит там, где ты ее оставил. Ты о виновнике просил — я сделала». Решительность увидев в молодых глазах, тихонько прошептала ведьма: «Задуманного делать не спеши, мой принц. Денек-другой сначала обожди».

***

Остался безучастен король к слезам, мольбам: сегодня в полдень ждет Нежану встреча с палачом. И нет надежды на спасенье.

Со скрипом дверь темницы отворилась, вошла та ведьма, что сюда Нежану засадила. Глаза бы выцарапать, но не осталось сил, их все рассеял смерти страх.

«Ах, вижу, дева, умирать совсем не хочешь. В том не виню тебя, мне и самой пожить еще охота. Гнев королевский умерить мне не дано, однако, если пожелаешь, от смерти защищу тебя».

«И что ты предлагаешь, ведьма?!»

«Темница есть одна, где можешь схорониться ты от смерти. Если готова принять пожизненное заключенье, я расскажу, как можешь ты туда попасть».

«Все благо, что не смерть. Куда идти?»

«Я знала, что ответ будет таким, — сказала ведьма и корзинку протянула: — Сплети из трав себе венок. Надень на голову, когда на встречу смерти поведут, и в солнечных лучах тебе откроется дорога».

«Венок? Лучи?.. Не вздумала ль ты обмануть меня, старуха?»

«Зачем мне лгать?» — спросила ведьма и постучала в дверь, чтоб поскорей ее открыли.

«А помогать зачем?»

Не стала ведьма отвечать, молча стражу дожидалась, но на пороге обернулась. «Пока меня вели сюда, то повстречался нам палач. Точил он свой топор...»

«Молчи же, ведьма, итак напугана сверх меры!» — прикрикнула Нежана, но за старухой дверь уже закрылась. Рассыпав травы по постели, дева начала плести венок.

И неплохой ведь получился: в нем папоротника листья и вьюнок, кисти рябины черноплодной, синие головки незабудок и травы, названия которых неизвестны, — но надевать его Нежана не спешила. Не подходил к наряду. Так и несла в руках.

«Ах, дева, поскорей надень венок!» Обеспокоенно качала ведьма головой. Вот поздно станет, ничего уж не спасет.

Послушалась Нежана ведьму — и стало вдруг легко, спокойно. Затрепетали веки, сами опустились, свет отрезая солнечный. Навечно.

Довольно улыбнулась ведьма. И оглянулась в поисках слуги. Теперь, когда замена принятá, можно и принца успокоить, пусть поторопится к возлюбленной своей, ее душа как раз поднялась из пепла ядовитых уз.

Да только принц устал надеяться и ждать, ведь в сердце не осталось веры ни на каплю. Смотреть на казнь виновницы ему было не интересно: не облегчит это страданий, содеянного не исправит.

Он в склеп отправился, чтобы с Драгмирою поговорить. В последний раз в любви признаться. В последний раз лицо любимое увидеть. В последний раз прийти — и более не уходить, ведь собирался он уснуть. Из сна того еще никто не возвращался.

Прощания закончены, приготовленья. Вот с ядом пузырек. Один глоток — а дальше лишь забвенье. На полпути к нему, быть может, повстречается с Драгмирой.

В последний раз решил вкусить принц сладость алых губ, пусть без ответа будет поцелуй, но без него в дороге слишком грустно и тоскливо.

Едва лишь разомкнулись губы, не удержался принц, провел рукой по теплой коже, нежный румянец пальцем приласкал. Затрепетали веки девы, что пробудилась ото сна.

«О, Таислав! — Драгмира сонно улыбнулась. — Пришел наведать перед свадьбой и убедиться, что не смалодушничаю я? Да как могу? Ведь я люблю тебя всем сердцем? Ты жизнь моя!»

Не веря, что сбылись мечты, обнял невесту принц. Из рук не выпускал, страшась, что вдруг исчезнет, поведал он про кубок с ядом, про сон и про затяжное ожидание. Про смерть свою рассказывать не стал.

«Радмила, просыпайся! — звала сестру Драгмира. Но сон был крепок. Он разомкнул оковы для одной — и то лишь потому, что ведьма ему иную жертву предложила.

***

Прошли года. Драгмира стала матерью и королевой. Забот и дел полно. Но раз в неделю ходит в склеп заброшенный она, чтобы сестру проведать. Поговорить. За руку подержать. Позвать, в надежде, что Радмила вернется в мир реальный. Напрасно все.

Как прежде, сестра в оковах сна. Одна лишь радость, она все так же молода. Когда проснется, то сможет жизнь прожить сполна.

Даже на смертном ложе Драгмира не забыла, какую жертву принесла сестра, а потому наказывала детям, внукам оберегать Радмилы сон и ждать, когда она проснется. Когда ж случится это, знают только небеса...

коллаж, по которому написала сказку:

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Сб Лют 27, 2016 9:29 am

Роберт Бернс Гуляя во ржи / перевод:


Дженни промокла (бедняжка!),
Нитки сухой не найти:
Она перепачкала юбки свои,
Просто блуждая во ржи.

Просто блуждая во ржи,
Она перепачкала юбки свои:
Бедняжка Дженни промокла,
И нитки сухой не найти.

Если, гуляя по полю, во ржи,
Двое столкнутся однажды,
Нужно ли сплетни пускать,
Что рад был тогда каждый?

Если двое в долине столкнутся,
Нужно ли миру судачить,
Что рад был встрече каждый
И об их поцелуях горячих?

Когда, по зернам пройдясь,
Встретятся снова двое,
На поцелуй их медовый,
Давай мы глаза закроем.



Robert Burns
Coming Through The Rye (Standard English Translation)

Chorus.
O Jenny is all wet, poor body,
Jenny is seldom dry:
She draggled all her petticoats,
Coming through the rye!

Coming through the rye, poor body,
Coming through the rye,
She draggled all her petticoats,
Coming through the rye!

Should a body meet a body
Coming through the rye,
Should a body kiss a body,
Need a body cry?

Should a body meet a body
Coming through the glen,
Should a body kiss a body,
Need the world know?

Should a body meet a body
Coming through the grain,
Should a body kiss a body,
The thing is a body's own.

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Пн Лют 29, 2016 9:31 am

Історія про заздрість та самопожертву.

варіант українською мовою:
З давніх-давен змагалися морський владика та володар суходолу, сини божественного сонця: кожен хотів довести свою силу і перевагу, та не мали вони змоги зустрітися у вирішальному бою, заборонено було битися один на один.
Тож кожного дня морський бог намагався захопити володіння одвічного супротивника, посилаючи в атаку хвилі безсмертних воїнів під білими пінними стягами, але бог суходолу, як старший брат, завжди відбивав напади, повертаючи собі владу над каменистими та піщаними берегами. Часом терпіння його закінчувалося, і, аби подратувати брата, він ростив кам'яних велетнів — скелі й валуни — прямо посеред моря.
Одного разу, коли брати зустрілися в небесній обителі свого божественного батька, морський владика, прагнучи якомога болючіше вразити брата, розповів про одне селище на північному узбережжі, жителі якого любили його сильніше від власних батьків і шанували тільки його, забувши інших богів.
Воно й не дивно, адже мешканці того селища були рибалками, їм судилося звеличувати морського владику, адже він зберігав їхні життя й наділяв їжею. В інших селищах, розташованих далеко від скелястих берегів, шанували бога суходолу, бо лише він вершив їх долі. І не було у тому нічого незвичайного, такою була створена земля.
Розумів це старший брат, але гострі стріли глузувань досягли своєї мети: вражене самолюбство вимагало покарати кривдника.
Три дні думав володар суходолу, як би зробити жителів північної села своїми щирими шанувальниками. Нічого сильнішою за страх він не знайшов. Цілу ніч трудився старший брат, роздмухуючи вогонь в одній зі скель біля північного селища.
Не перші промені сонця розбудили жителів селища, а підземні поштовхи. З жахом покинули люди свої домівки, але оточувала їх лише темна ніч. Коли ж сонячні промені розрізали полотнища хмар, стало видно, як з гострої вершини валить дим, як вихлюпуються червоні іскри гніву й люті. Ще трохи — і поллється лава, яка спалить усе живе на своєму шляху.
Почув володар суходолу благання людей та зрадів, але не побажав дарувати спасіння, бо жадав, аби жителі селища навіки зреклися морського бога, забули про поклоніння йому.
Слова промовити легко, проте з ними доведеться далі жити, тому, хоч і боялися люди за власні життя, не поспішали давати необачних обіцянок, звернули свій погляд до прислужниці богів, прісти, благаючи, — а хто і вимагаючи! — знайти відповідь.
Нічого не кажучи, дівчина кинулася прямо у морі, не дивлячись на холод, від якого враз заціпеніло тіло. Коли, підкорившись її волі, із солоних вод з'явилося дзеркало, пріста заговорила: біди, що спіткали жителів селища, вимога забути віру предків, благання врятувати від неминучої загибелі — слова проникали в дзеркальну поверхню та луною відгукувалися в морських глибинах.
Пріста все говорила і говорила, як раптом дзеркало перетворилося на піну, що пузирилася на хвилях. Серце дівчини завмерло: невже морської бог відмовився від своїх дітей? Онімілі ноги підкосилися, але хвилі втримали її впевненою, люблячою рукою батька, даруючи таку необхідну підтримку. І надію на порятунок. А наступної миті на поверхню виринула морська діва.
— Наш владика почув твоє прохання, прісто. Він посилає тобі гострі крижані стріли. — Одну за одною вона поклала їх до прикрашеного перлинами сагайдака. — Ці стріли заморозять вогонь, який розпалив володар суходолу.
— А щоб ти влучно стріляла, прісто, наш владика також дарує тобі лук, — з глибин виринула ще одна мешканка моря. — Він виготовлений із вогняного корала. Його тятива сплетена із волосся нашої старшої сестри, тому ніколи не порветься.
— Ось тобі ще рукавиці, виткані з морської трави. Вони захистять від крижаного холоду. Будь обережна, прісто, якщо доторкнешся до стріл голими руками, вогонь твого житті згасне.
Пріста з побоюванням і повагою прийняла дар, який допоможе врятувати жителів селища.
— Поспішай, прислужнице богів, крижані стріли не вічні, — в один голос промовили три посланниці морського владики.
Вони пірнули назад у темну безодню, на прощання плеснувши хвостами по воді, посилаючи хвилю, яка в одну мить винесла прісту на кам'янистий берег.
Скочивши на коня, дівчина поспішила до вулкана, що прокинувся. Як не намагався зупинити її володар суходолу, — і змушував землю тремтіти, і відводив стежку в іншу сторону, і лякав каменями, що падають, — пріста змогла піднятися на саму вершину.
Від погляду в жерло, від якого віяло жаром, у неї перехопило подих, але страх, що крижані стріли розтануть, змусив поквапитися. Натягнувши рукавиці, пріста взяла лук. Вклала крижану стрілу й натягнула тятиву — і правда, зроблена з волосся найстаршої морської діви, вона натяглася, не втративши міцності, а після, відпущена на свободу, заспівала, високо й дзвінко.
Розуміючи, що однієї стріли недостатньо, пріста посилала їх знову й знову. Однак і володар суходолу не бажав здаватися, він підживлював вогонь своєю люттю й обуренням. Лава пузирилася й кипіла, вогняні бризки летіли на всі боки.
Пріста не помітила, що крапля лави пропалила невелику дірочку на її рукавицях — прямо на великому пальці правої руки. Лише схопивши стрілу, дівчина відчула пекучий холод, немов укол голки. На кінчику якої отрута — вона тремтінням побігла по тілу.
Вогонь життя загасав. Пріста розуміла це. Прагнучи виконати своє призначення, вона дістала із сагайдака останні стріли — і випустила їх усе разом у лаву, яка підіймалася із жерла вулкану. Як і раніше, зустріч вогню та льоду вивільнила потоки пари, тільки зараз пріста не відчула його пекучу силу — вона більше нічого не відчувала. Як і вогонь ненависті, розпалений володарем суходолу, вогонь її життя згас, розвіявся попелом за вітром.
Жителі селища були врятовані. Вони ніколи не забували, що морський владика прийшов їм на допомогу. Як не забували, що одна юна душа принесла настільки безцінну жертву заради них.
Цей вчинок не залишив морського владику байдужим. Він забрав скам'яніле тіло прислужниці богів у свої солоні володіння, де вода, крапля за краплею, насичувала статую. І коли волога добереться до серця прісти, дівчина оживе. Вона знову буде ніжитися в теплих променях сонця, заново довідається, як смакує свіже повітря, пройдеться по зігрітій небесним світилом землі. Але це станеться не скоро — через сотні років, а може, й через тисячоліття.
Поки ж прісті доводиться лише байдуже спостерігати, як неспішно біжить життя у похмурих і холодних володіннях морського владики. І сподіватися, що воля богів наблизить мить звільнення.

вариант на русском языке:
Издревле соперничали морской владыка и властелин суши, сыновья божественного солнца: каждый хотел доказать свою силу и превосходство, но не могли они встретиться в решающем бою, запрещено было сражаться один на один.
Морской бог, в стремлении показать свою силу, пытался захватить владения извечного противника, посылая в атаку волны бессмертных воинов под белыми пенными стягами, но бог суши, как старший брат, лишь отбивал нападения, — устойчива была его земная твердь — возвращая себе власть над каменисто-песчаными берегами. Порой терпение его заканчивалось, и, чтобы позлить брата, он растил каменных великанов — скалы и валуны — прямо посреди моря.
Однажды, когда братья встретились в небесной обители своего божественного отца, морской владыка, желая побольнее уязвить брата, рассказал об одной деревеньке на северном побережье, жители которой любят его сильнее, чем собственных родителей, и чтят только его, позабыв остальных богов.
Оно и не удивительно, ведь жители той деревни все были рыбаками, им судилось превозносить морского владыку, ведь он хранил их жизни и наделял пропитанием. В иных деревнях, расположенных вдали от скалистых берегов, почитали бога суши больше, нежели его младшего брата, ведь это он вершил их судьбы. И не было в том ничего необычного, такою сотворил землю их божественных отец.
Понимал это старший брат, но острые стрелы насмешек достигли своей цели. Уязвленное самолюбие требовало наказать обидчика.
Три дня думал властелин суши, как бы сделать жителей северной деревни своими искренними почитателями. Ничего сильнее страха он не нашел. Всю ночь трудился старший брат, раздувая несуществующий прежде огонь в одной из скал возле деревеньки.
Не первые лучи солнца разбудили жителей деревни, а подземные толчки. С ужасом покинули люди свои жилища, но окружала их лишь ночь. Когда же первые солнечные лучи разрезали полотнища облаков, стало видно, как из острой вершины валит дым, как выплескиваются алые искры гнева и ярости. Еще немного — и польется лава, сжигающая все живое на своем пути.
Услышал властелин суши мольбы людей и возрадовался, но не пожелал даровать спасение, прежде потребовал навеки отречься от морского бога, забыть о поклонении ему.
Слова произнести легко, однако с ними придется дальше жить, поэтому, как ни страшно было за собственные жизни, не спешили люди давать опрометчивых обещаний, обратили свой взор к служительнице богов, присте, умоляя, — а кто и требуя! — дать ответ.
Ничего не говоря, приста устремилась прямо в море, не глядя на холод, враз пронзивший тело. Когда, следуя ее воле, из соленых вод явилось зеркало, приста заговорила: беды, что постигли жителей деревни, требование отречься от веры предков, мольбы спасти от неизбежной гибели — слова проникали в зеркальную поверхность и эхом отзывались в морских глубинах.
Приста все говорила и говорила, как вдруг зеркало превратилось в пузырящуюся пену. Сердце девушки замерло: неужели морской бог отказался от своих детей? Онемевшие ноги подкосились, но волны удержали ее, уверенной, любящей рукой отца, даруя столь необходимую поддержку. И надежду на спасение. А в следующий миг на поверхность вынырнула морская дева.
— Наш владыка услышал твою просьбу, приста. Он посылает тебе острые ледяные стрелы. — Она положила их в украшенный жемчужинами колчан. — Они заморозят огонь, который разжег властелин суши.
— А чтобы ты метко стреляла, приста, наш владыка также дарует тебе лук, — из глубин вынырнула еще одна жительница моря. — Он изготовлен из огненного коралла. Его тетива, сплетенная из волос нашей старшей сестры, никогда не порвется.
— Вот еще рукавицы, изготовленные из морской травы. Они защитят от леденящего холода. Будь осторожна, приста, если прикоснешься к стрелам голыми руками, огонь твоей жизни погаснет.
Приста с опаской и почтением приняла дар, который поможет спасти жителей деревни.
— Поспеши, служительница богов, ледяные стрелы не вечны, — в один голос сказали три посланницы морского владыки.
Они нырнули обратно в темные пучины, на прощание хлопнув хвостами по воде, посылая волну, которая в мгновение ока вынесла присту на каменистый берег.
Вскочив на коня, служительница богов поспешила к проснувшемуся вулкану. Как ни пытался остановить ее властелин суши, — и заставлял землю содрогаться, и уводил тропинку в другую сторону, и пугал падающими камнями — приста взобралась на самую вершину.
От взгляда в пылающее жаром жерло перехватило дыхание, но страх, что ледяные стрелы растают, заставил поторопиться. Натянув рукавицы, приста взяла лук. Вложила в него ледяную стрелу и натянула тетиву — и правда, сделанная из волос самой старшей морской девы, она растянулась до предела, а после, отпущенная на свободу, запела, высоко и звонко.
Понимая, что одной стрелы недостаточно, приста выпускала их снова и снова. Однако и властелин суши не желал сдаваться, он подпитывал огонь своей яростью и негодованием. Лава пузирилась и кипела, огненные брызги летели во все стороны.
Приста не заметила, что капля лавы прожгла небольшую дырочку на ее рукавицах — прямо на большом пальце правой руки. Лишь схватив очередную стрелу, почувствовала обжигающий холод, словно укол иглы. На кончике которой яд. Он дрожью побежал по телу.
Огонь жизни затухал. Приста понимала это. Стремясь выполнить предназначение, она достала из колчана последние стрелы — и выпустила их все разом в приближающуюся лаву. Как и прежде, встреча огня и льда освободила потоки пара, только сейчас приста не ощутила его обжигающую силу — она больше ничего не чувствовала. Как и огонь ненависти, разожженный властелином суши, огонь ее жизни потух, развеялся пеплом по ветру.
Жители деревни были спасены. Они никогда не забывали, что морской владыка пришел им на помощь. Как не забывали, что одна юная душа принесла столь бесценную жертву ради них.
Этот поступок не оставил морского владыку равнодушным. Он забрал окаменевшее тело служительницы богов в свои соленые владения, где вода, капля за каплей, насыщала статую. И когда влага доберется до сердца присты, та оживет. Она снова будет нежиться в теплых лучах солнца, заново узнает, каков на вкус свежий воздух, пройдется по согретой небесным светилом земле. Но это произойдет не скоро — через сотни лет, а может, и через тысячелетия.
Пока же присте приходится лишь безучастно наблюдать за неспешным течением жизни в мрачных и холодных владениях морского владыки. И надеяться, что воля богов приблизит миг освобождения.

картинки:

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Вт Бер 08, 2016 8:57 am

На днях увидела один коллаж, и вспомнилась любимая песня "Figlio Della Luna (Hijo De La Luna)". Не смогла пройти мимо. Вольное изложение чарующей баллады, которую испанская поп-группа Mecano исполнила в 1986 году.

коллаж:
[Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]



история...:

Старинная легенда в памяти немногих сохранилась, но я ее словами на бумаге запишу, чтобы узнали — понимали — отчего же круглоликая луна на небе звездном вдруг тает, превращаясь в тонкий серп.


Цыганки сердце разрывается от боли, любимый отвернулся от нее и в ночь умчался, чтобы в чистом поле любовь развеять на ветру. Вскочила на коня цыганского народа дочь, на поиски отправилась: искала ночь и день того, кто был всего дороже. Но не нашла — и вечером, уставшая, вернулась в табор.
Но просто ждать того, кто возвращаться не желает, — то значит, потерять его навеки. Схватив свой скарб — горсть аметистов, что заработала гаданьем барону одному, — покинула шатер цыганка. В лесу, на крошечной поляне, она к Луне воззвала: вернуть любимого молила, соединить их судьбы и более не разделять.
Луна спустилась девой белоликой, в вуали темных облаков. «Получишь своего мужчину с темной кожей. И извинения его. За это плату я хочу».
«Возьми», — цыганка аметисты протянула.
«Зачем мне камни? — Лунная дева руку просительницы отвела. — Отдай мне первенца. Хочу, чтоб рос и жил со мной он».
Упали аметисты из ослабевших пальцев, слезами каменными разлетелись по траве. Глаза закрыв, цыганка прошептала: «Отдам, что пожелаешь» — прозрачной и соленой капли, что по щеке катилась смуглой, смахнула влагу.


Быть может, откажись цыганка ту цену платить, Луна бы осчастливила и так, но женщина, что сына жертвует в уплату чар, которые разгонят одиночества туман, не заслужила матерью быть короля. Поэтому взрастит его Луна.


Вернувшись в свой чертог небесный, Лунная дева цыгана разыскала, сияньем звезд вернула его в табор, к той, что призвала ее в ночи. И следующим днем они сыграли свадьбу.
Не будь детей у пары этой, на том бы все и завершилось, однак весной малыш родился с кожей, будто дым, доставшейся от смуглого отца. Его глаза… цвета лагуны — словно он сын Луны.
«Ты изменила! — кричал цыган, свое дитя увидев. — Не сын он мне. С глаз убери долой!»
Жена же правду не решалась ему открыть о сговоре с Луной, слезами горькими лишь заливалась. Те слезы посчитал цыган признанием измены: жену обнял, заплакал сам… и в бок предательнице острый нож вонзил.
Невинное дитя оставив на горе (судьбу его и жизнь доверив высшим силам), свой табор тем же утром прочь увел цыган — подальше от предательства и боли.


Цыганки той душа пред тем, как частью ветра стать, что вольно колесит дорогами, лугами и полями, на миг поднялась в небо, туда, где с ложа бархатного взирала на людей Лунная дева, — и ей сказала: «Сейчас ты мать, но никогда не станешь женщиной в своих чертогах. Ответь же мне, Луна, как собираешься баюкать малыша? Нет рук. Не можешь ты ни взять дитя, ни приголубить. Несчастен сын твой», — с горечью добавила цыганка и воротилася в объятия Ветра-отца.


Да только ошибалась та, что уязвить хотела побольней. Луна любила сына всей душой. Когда он счастлив и спокоен, когда он сладко спит, она сияет подобно солнцу. Если ж малыш заплачет, она спешит его утешит — и утончается, чтоб сделать колыбельку. Укачивая сына, тихо-тихо — едва заметно, плач горький унимает.
Когда же засыпает он, то круглым ликом снова радует людей Луна. До первых слез, что брызнут из милых глазок сына…

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Пт Бер 18, 2016 9:09 am

Гёте. «Близость любимой»
Перевод. (старалась сохранить образы и дух стихотворения, правда, в последней строфе не удержалась и добавила еще пару строчек, очень уж понравилась рифма).
++++++++++

Мечтаю о тебе, когда на океанской глади
танцуют золотистые лучи;
мечтаю о тебе, когда луны сиянье озорное
засеребрит холодных вод ключи.

Твой образ оживляю, когда на отдаленном перепутье
вдруг заклубится пыль;
глубокой ночью, когда на узкой кладке над рекой
скиталец упадет без сил.

Тебе внимаю, когда с глухим, утробным ревом
на берег катится волна.
В дубраве безмятежной тебя хочу услышать,
но г'олоса природа лишена.

Ты в нескольких шагах, а чувства холодны и далеки.
Однако знаю, что ты есть.
Ты все же рядом!
К закату устремилось солнце и дальше звезды поведут меня.
Слова, что ты бывала здесь,
мне вместо тысяч радуг…



J.W.Goethe - Nähe des Geliebten:
Ich denke dein, wenn mir der Sonne Schimmer
Vom Meere strahlt;
Ich denke dein, wenn sich des Mondes Flimmer
In Quellen malt.

Ich sehe dich, wenn auf dem fernen Wege
Der Staub sich hebt;
In tiefer Nacht, wenn auf dem schmalen Stege
Der Wandrer bebt.

Ich höre dich, wenn dort mit dumpfem Rauschen
Die Welle steigt.
Im stillen Hain da geh ich oft zu lauschen,
Wenn alles schweigt.

Ich bin bei dir, du seist auch noch so ferne.
Du bist mir nah!
Die Sonne sinkt, bald leuchten mir die Sterne.
O wärst du da!

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Ср Бер 23, 2016 4:26 pm

Что-то у меня совсем минорное настроение было вчера...
+++++

Мне Фелла, ангел смерти, преградила путь;
махнув черным крылом,
сказала, что в другом уж месте ждут.
И там теперь мой дом.

«Я не хочу иди, еще я не узнала столько,
не увид'ала в этой жизни...
Не забирай! (склонив колени, молю я горько.)
Попозже я предамся тризне».

Но Фелла не прислушалась к моим словам:
попала я в ее капкан,
и птицей понеслась душа к лазурным берегам.
А на земле вырос курган.

[Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Пт Квіт 01, 2016 9:04 am


Перше квітня. Треба запостити щось смішне. Жартів не пишу, але знайшла у своїй скарбничці історію, яка найбільше відповідає святу.

"Виходь за мене заміж" (всі збіги по іменах вважати випадковими, тому що мініатюра написана більше трьох років тому). Вже й не пам*ятаю, може тут викладала. Та то був російський варіант.


Виходь за мене заміж:
Виходь за мене заміж.
Хто не мріє почути подібне? Напевно, лише ті, хто вже ступив на цей шлях. Мені не терпілося ощасливити згодою свого принца, однак той не все не приходив. Тому почувши пропозицію, яку хтось промовив різким, трохи скрипучим голосом (певно, через небажання питати), я здивувалася. Тим більше що звечора лягала спати одна.
А наполегливий залицяльник знову попросив:
— Виходь за мене заміж.
Повернувшись на інший бік, я оглянула кімнату: нікого! Галюцинаціями не страждаю. І точно не сон, бо прокинулася ще півгодини тому. Що ж відбувається? А може, справді, потихеньку втрачаю глузд?
Раптом з шафи щось стрибнуло — від жаху я відсахнулася. Лише стіна завадила мені сховатися за диваном. За мить я зрозуміла, що помилилася: це зовсім не звір, а птах. Папуга. З пір'ям неймовірно красивого відтінку сірого та з червоним хвостом.
— Виходь за мене заміж, — дивлячись мені в очі, промовив папуга.
Тепер зрозуміло, що за дивний тембр у нареченого. Я із полегшенням розсміялася. Птах теж — майже як людина. Не знай я, що це сміється папуга, ніколи б не здогадалася.
— Петя кохає Олю, — видав він чергову репліку.
Я — Оля, але що це за таємничий Петя? Винахідливий. Терплячий. І закоханий у мене! Але жодного чоловіка з таким ім'ям серед моїх знайомих не було.
— Петя? Який Петя? — перепитала я. Малоймовірно, що отримаю відповідь, але раптом? Папуга виявився не настільки розумним, як мені хотілося. — Ти звідки, малюк?
Птах дивився на мене, схиливши голову набік, і, схоже, відповідати не збирався. І тут я побачила, що фіранка ледь помітно коливається. Зрозуміло. З вечора було дуже жарко, а кондиціонер зламався, от я й відкрила вікно, а закрити забула. На перший погляд нічого страшного. Хто ризикне лізти у вікно на сьомому поверсі? Однак дехто спромігся до нього залетіти. Шкода, що ранковий візит балакучого папуги лише випадковість. Але його ж хтось навчив цим словам? Прикро, що старалися не заради мене.
— Ех ти, — зітхнула я.
— Петя кохає Олю.
Що тут скажеш? Дурний птах.
Нехай повертається туди, звідки прийшов. Вибравшись з ліжка, надягла халат і босоніж потьопала до вікна. Відсмикнувши фіранку, наказала:
— Іди! — Через мить поправила себе: — Лети додому!
Ніякої реакції: папуга захоплено чистив пір'ячко на правому крилі. Я підійшла ближче і двічі сплеснула в долоні. Непроханий гість лише перелетів на шафу.
Озброївшись газетою, я залізла на стілець і спробувала зіштовхнути папугу. Він обурено крикнув, клацнувши дзьобом у небезпечній близькості від моєї руки, чим відбив будь-яке бажання продовжувати боротьбу.
Гаразд, підемо іншим шляхом. Цієї суботи я запланувала генеральне прибирання, тому влаштую такий шум та грюканину, що непроханий гість сам захоче втекти.
Тварин я не тримала. З моїм графіком роботи не бажано заводити домашніх вихованців, але це не означало, що я їх не любила. Елегантних кішечок. Милих цуценят. Як виявилося, навіть балакучих папуг. Так що, поснідавши, я спершу пішла до магазину: треба ж нагодувати та напоїти папугу.
З прибиранням я впоралася набагато швидше, ніж планувала. Можливо, тому що моєму улюбленому “Бумбоксу” підспівував Айк: я зуміла випитати ім'я у свого ранкового гостя. Він не знав, що таке скромність, і разів п'ять похвалив себе:
— Айк розумний. Айк хороший.
Певно, обіцяв добре вести. Папуга був такий милий, що дуже захотілося лишити його у себе: та у нього десь є господар. Той ще тюхтій, коли дозволив Айку полетіти, але певно турботливий і терплячий, якщо зумів навчити птицю стільком словами. Я швидко набрала на комп'ютері текст оголошення з описом папуги і власним телефоном та відправилася в найближчий КопіЦентр, де зробила двадцять листівок. Потім хвилин за сорок розвісила їх на сусідніх вулицях. Якщо господар Айка живе далі, отже не судилося йому повернути свою пташку.

За добу він так і не подзвонив. Ні, було кілька кандидатів, які не змогли відповісти на питання «Хто кохає Олю?» і на яке ім'я відгукується папуга. Звісно, що я влаштовувала перевірку. Хто ж віддасть говорить птицю першому ліпшому?
Я вже зраділа, що Айк залишиться зі мною. Як раптом з'явився він, Петя. Почувши, що папуга в руки не дається і його доведеться ловити, хлопчина радісно повідомив, що зараз вільний, тому не варто гаяти час. І як мені не хотілося прощатися з Айком, все ж назвала адресу. Через двадцять п'ять хвилин у двері подзвонили.
На порозі стояв високий широкоплечий шатен з карими очима. Ну чому він не був низеньким та кволим? А ще рудим? Пощастило ж якийсь Олі! Не тільки красень, але і романтичний. Та ще й заміж кличе. Я майже зненавиділа свою тезку.
Поки Петя ганявся за папугою — той ніяк не бажав повертатися до клітки, — я приготувала чай та запропонувала гостю перепочити, а сама увімкнула на телефоні пісню “Квіти у волоссі”. Айк хоч і був норовистим, але за кілька хвилин все ж прилетів до нас і, всівшись на тумбочку, почав підспівувати. Там його і спіймали. Коли птах опинився у клітці, Петя почав збиратися додому.
Вже на сходовому майданчику, він знову подякував, а потім зніяковіло промовив:
— Ми не обговорили винагороду ...
— Нічого не треба. Я була рада познайомитися з Айком.
Буду сумувати за ним. Ні, цього я не сказала, дозволивши хлопцю, який нетерпляче переминався з ноги на ногу, піти. До своєї Олі.

Без папуги було нудно. Я раз десять починала набирати номер телефону Петі, аби випросити у нього дозвіл на зустріч з Айком, але в останній момент натискала кнопку «відбій». Навіть подумувала купити собі іншого папугу, але відмовилася від цієї ідеї. Мого Айка ніхто не зможе замінити.

Якось, днів за десять, я прокинулася від стукоту. Бурмочучи прокляття на адресу непроханих гостей, які приходять о шостій ранку, поплелася відкривати двері. Але на сходовому майданчику нікого не було. Тільки-но я лягла в ліжко, як знову постукали. І знову нікого. Тут вже я прокинулася і зрозуміла: якби хтось прийшов, то скористався б дзвінком, а якщо стукають... Я кинулася до вікна. Айк! Він теж на мною сумував.
Тільки-но я відкрила вікно, пролунало знайоме:
— Петя кохає Олю.
Я розсміялася: яка приємна постійність!
Віддавати папугу господареві я більше не збиралася, тому треба знайти іншого Петю, і тоді усе, що говорить невгамовний Айк, буде відповідати дійсності.

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Вт Травень 17, 2016 9:32 am

Фридрих Шиллер
НАДЕЖДА
(пер. с нем.)

Безмерно любит человек мечтать
О будущей своей судьбе счастливой;
Забыв о главном, начинает он искать
Пути, как поразить ту цель честолюбиво.

По кругу мир живет: то стар, то молод,
Но невозможно утолить мечтаний голод.

Надежда нас ведет по жизни постоянно:
Задорной бабочкой она чарует детство,
Прельщает юность переливами фонтанов.
Но смерть перечеркнет наше соседство.

Однако и она не уничтожит эту жажду:
Как знамя, на могиле водрузят надежду.

Не будет там пустых иллюзий льстивых,
Которые нафантазировали дураки себе
(Ах сердце, ты выстукивало горделиво,
Что я родился для блистательных побед).

Но что бы голос внутренний ни говорил,
Надежды светоч я в душе не погасил.

Оригинал:
Friedrich Schiller

Hoffnung
Es reden und träumen die Menschen viel
Von bessern künftigen Tagen;
Nach einem glücklichen, goldenen Ziel
Sieht man sie rennen und jagen.
Die Welt wird alt und wird wieder jung,
Doch der Mensch hofft immer Verbesserung.
Die Hoffnung führt ihn ins Leben ein,
Sie umflattert den fröhlichen Knaben,
Den Jüngling locket ihr Zauberschein,
Sie wird mit dem Greis nicht begraben;
Denn beschließt er im Grabe den müden Lauf,
Noch am Grabe pflanzt er – die Hoffnung auf.
Es ist kein leerer, schmeichelnder Wahn,
Erzeugt im Gehirne des Thoren.
Im Herzen kündet es laut sich an:
Zu was Besserm sind wir geboren;
Und was die innere Stimme spricht,
Das täuscht die hoffende Seele nicht.

[Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Софія Чайка на тему Пт Травень 20, 2016 12:27 pm

Янітко, який чудовий переклад! ЛОВ І сам вірш дуже гарний, змістовний.

Софія Чайка

Сообщения : 1051
Дата регистрации : 10.04.2014
Возраст : 50
Откуда : Івано-Франківськ

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Сб Травень 21, 2016 10:38 am

Ірочко, дякую. Привет
Я раптом з'ясувала, що з німецької мови у мене виходить краще перекладати, ніж з англійської (хоча англійську я знаю, достатньо, аби дивитися фільми з субтитрами на цій мові, а німецьку - ні).


Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Пн Травень 23, 2016 9:43 am

История про вампиршу.

Проклятие Алкарии:
Нехорошие слухи ходили об Алкарии. Однажды тринадцать веков назад жители этого древнего города просто исчезли из своих домов — и об этом узнали, когда караван торговцев, двигаясь по обычному пути, пришел в город, уже опустевший и пугающе тихий. Не было ни пятен крови, ни каких-либо останков, словно люди все разом просто собрались и пошли искать лучшей жизни — но только в домах осталась и мебель, и одежда, и припрятанное золотишко.
Воры сначала тащили из города кто что мог — и кому что приглянулось. Но не долго получалось насладиться украденным: одних зверь в обратной дороге загрызет, других грабители встретят, а если удавалось домой вернуться живым и получить звонкую монету, все равно проклятая судьба настигала, не сегодня, так завтра смерть все же забирала свою добычу.
Все меньше и меньше искателей легкой наживы заглядывало в Алкарию. Никому не охота раньше времени распрощаться с жизнью, не стоит того никакой металл. Если бы мог говорить, проклятый город сказал бы, что за последние века он не видел ни единой живой души. Только говорить он не мог, молча стоял, будто терпеливо чего-то ждал. Или кого-то.
Эрмин была уверена, что город ждал ее. Ей не страшна была смерть. Сама кого угодно напугает: и острыми клыками, и силой нечеловеческой. Да и не была она человеком. Уже давно не была: вампирская природа взяла верх над слабостью и тленом, подарив бессмертие и мощь. Что же до изъянов, так где их нет? Правда, не все, о чем судачат люди, соответствовало истине.
Чесноком вампира не пронять: он только скривиться от едкого запаха. Священная вода тоже не смертельна: Эрмин умывалась ею по утрам. Осиновый кол — да кто не умрет, если ему в сердце загнать заостренную палицу? И не важно, из какого дерева ее вытесать.
Только солнца нужно было избегать. Не любило оно вампиров, уничтожало любого, к кому могло дотянуться своими палящими лучами, но и с ними можно было договориться, если найти правильный подход. За золотые монеты ведьмы наколдуют, что пожелаешь, даже защитный амулет с алмазной камеей, который ни сорвать, ни украсть никто не сможет.
Теперь, когда единственная преграда исчезла, Эрмин могла гулять под солнцем сколько пожелает. Одно лишало покоя — долги. Услуги ведьм недешевое удовольствие. Так что вовремя она получила от неизвестного доброжелателя карту, которая и помогла добраться в Алкарию. Не Эльдорадо, но хватит и с ростовщиками расплатиться, и ей самой кое-что останется, парочку веков можно будет не думать о деньгах.
Город оказался не таким, как она думала: ни разрушений, ни запустения — словно жители (все до единого, даже дети и младенцы) лишь ненадолго покинули свои дома, например, собрались в церкви для утренней мессы. Одно лишь настораживало. Тишина. Абсолютная и совершенная в своей немоте. Ни птицы не чирикали, ни собаки не лаяли, ни кони не ржали — даже лошадка Эрмин умолкла, когда оказались в городе, а потом вдруг заупрямилась и отказалась идти дальше. Вот и пришлось спешиться и продолжить ознакомительную прогулку пешим шагом.
На всякий случай Эрмин расчехлила аркебуз: свинцовые пули если не остановят навечно, то хотя бы задержат противника. Если была возможность, она старалась не показывать свою вампирскую суть раньше времени.
Скрип кожаных штанов, хруст гальки под высокими ботфортами — Эрмин была самой шумной в целом городе. И все равно глаза внимательно выискивали опасность — и домик побогаче, где уж точно ждут настоящие сокровища. Но, казалось, удача притаилась на другой улице, поэтому Эрмин все шла и шла — пока дорога не вывела ее к мощеной площади, где в давние времена жители устраивали праздники. Теперь же там было пусто…
Нет, с противоположной стороны площади стояли две женщины. Одна, бледная, как сама смерть, с распущенными черными волосами. Ее серое платье с кринолином и большим кружевным воротником явно принадлежало еще прабабке — сейчас такого не носили. Другая — в черной мантии с накинутым на голову капюшоне — вполне могла оказаться и мужчиной, хотя узкие плечи и невысокий рост наводили на мысль, что это все же женщина.
Эрмин не ожидала, что встретит кого-либо в Алкарии, все ее предосторожности были просто привычкой, не раз отводившей угрозу смерти. Вот и сейчас она почти сразу отступила за угол здания, желая сначала понаблюдать за соперницами, но опоздала лишь на миг. Черноволосая ее заметила и сообщила своей напарнице. Та обернулась, показав лицо сердечком и заплетенные в косу рыжие волосы. Ведьма, не иначе. Какая другая женщина решилась бы сюда явиться?
— Эй, вампир, иди сюда! — крикнула ведьма, являя неожиданную осведомленность. — Давай поговорим!
— Не бойся! — поддержала ее вторая.
Боится?! Она?! Эрмин передернула плечами и смело выступила на солнце. Она могла бы преодолеть разделявшее их расстояние в мгновение ока: страх в глазах женщин смыл бы оскорбление с души. Но уж очень дерзко те себя вели. Явно не одни в Алкарии. Или уже подготовили ловушку. Поэтому следовало проявить бдительность.
Пока Эрмин шагала к ведьмам, ее глаза беспокойно обшаривали выходящие на площадь дома — ни единого движения в окнах, ни проблеска магической западни.
— Да я бы быстрее пришла! — с презрением заявила черноволосая.
— Кора! — Недовольный взгляд рыжеволосой сообщил, кто из двоих в этой парочке главный.
Хотя это не значило, что Кора собиралась подчиняться.
— Поищу нашу пропажу, — буркнула она и растворилась в воздухе.
Призрак! Эрмин захлопнула рот — зубы громко клацнули. Вот и объяснение необычной бледности черноволосой нахалки, и ее старинного платья.
Неприязнь вампиров и призраков была всем известна — и взаимна: и те, и другие могли скользить невидимыми тенями в воздухе, но судьба распорядилась так, что они не стали друзьями. Никто не мог точно раскрыть причину этой антипатии. Возможно, дело в том, что призраки завидовали вампирам, ведь те замерли за шаг до истинной смерти и им не приходилось концентрироваться ради сохранения телесной оболочки; а вампиров бросало в дрожь от холодящей энергии, когда духи невидимой дымкой проплывали совсем рядом — правда, не страх это был, а брезгливость. И если была возможность, то вампиры никогда не вели дела с призраками.
— Так что тебе нужно, ведьма? — Эрмин решила все выяснить, пока Кора не вернулась.
Но рыжеволосая ответить не успела.
— Обратный отсчет! — объявила призрачная дама, лишь на половину став видимой. — Три. Два. Один…
На площадь прогулочным шагом вышла высокая худощавая девушка. Ее русые волосы были забраны наверх в элегантную прическу, на висках явно щипцами завиты локоны. На ней было розовое шелковое платье с высоким воротником и жемчужными пуговками на груди и широких манжетах. На поясе прикреплен расшитый розами ридикюль. От солнца она прикрывалась белым кружевным зонтиком. Ни дать ни взять — английская леди вышла на прогулку в Гайд-парк. Однако инстинкт подсказывал Эрмин, что если разозлить новоприбывшую, то характер у нее будет совсем не аристократический.
И если с призраками вампиры просто «не дружили», то с оборотнями у них была открытая конфронтация. Не только за территорию, а за власть над людьми. Эта война была открытой и ужасной: оба вида не сдерживали свои животные инстинкты. А если и наступало временное перемирие в этой древней вражде, достаточно было искры, чтобы пожар разгорался вновь.
Эрмин оглядела стоящих напротив девушек: призрак, ведьма, оборотень. И вампир. Компания подобралась знатная.
— Что здесь происходит? — Эрмин потребовала ответа у рыжеволосой. Ведьмы всегда все знают.
— Давайте сначала познакомимся, — предложила та. — Меня зовут Маргарет. Но можете звать меня Пэг.
— Корделия, — не отрывая взгляда от Эрмин, сообщила призрак, давая понять, что на дружеское обращение рассчитывать не стоит.
— Элизабет Вуоренси, — мило улыбнулась оборотень. Разве что не присела в реверансе. — Для друзей — Лиз.
— Эрмин. И у меня нет друзей.
Под пристальным взглядом ведьмы Корделия только хмыкнула, ее кривая улыбочка словно говорила: «Кто бы в этом сомневался?»
Эрмин силой заставила себя посмотреть на Пэг.
— Вот мы и познакомились. Что дальше?
— А дальше вы поможете мне снять проклятие Алкарии.
— И с чего бы это? — поинтересовалась Эрмин. Нехорошее предчувствие закралось в душу: призрак явно все знала, а оборотень хоть и удивилась услышанному, но быстро натянула маску невозмутимости. Из четырех, только ей не нравилась эта идея. — С чего бы мне помогать ведьме?
— Я знала, что ты это спросишь, — поджала губы Пэг.
Левой рукой она провела перед своим лицом, меняя облик: нежная матовая кожа потемнела, покрылась старческими пятнами и морщинами, на прямом носике появилась горбинка, глаза из зеленых стали темно-серыми, а волосы поседели. Эрмин судорожно сглотнула: и не потому, что испугалась магии (боялась бы, то не ходила бы к ведьме), а потому, что прекрасно знала ту, которую сейчас видела.
— И что это значит? — Голос вампира был на тон ниже, чем обычно.
Пэг щелкнула пальцами, снимая чары.
— Помнишь условие, на котором получила свой амулет?
Да, кроме денег, у нее потребовали кое-что еще.
— Я выполню просьбу старой ведьмы — любую и в любое время.
— Ты упустила кое-что. Отказ в тот же момент разрушит твой амулет, — улыбнулась Пэг. — Поскольку ты обратилась к моей бабушке, то моя просьба — это ее просьба. Так что, откажешься? — Рыжая посмотрела вверх, на полуденное солнце.
«Откажись, вампир», — одними губами произнесла Кора. Эрмин решила, что здесь не только извечная неприязнь между их родами, было что-то личное. Но выяснять не так и интересно. Ей не было дела до призрака.
— Хорошо, твоя взяла. — Эрмин повернулась к Лиз. — Эй, с каких это пор вы сотрудничаете с ведьмами?
После того, как в древности оборотни несколько раз столкнулись с опасными последствиями магии, они больше не пытались искать средство, которое бы остановило превращения, и старались обходить ведьм стороной.
— С тех пор, как получила приказ от вожака.
Это значило, что оборотень сделает все, что поручили, даже если ему лично это дело неприятно или угрожает жизни: приказ не обсуждался, а сам вожак мог ничего не объяснять.
— Видимо, Ирдвил совсем не хочет, чтобы сделка состоялась, — насупилась призрак. Складывалось ощущение, что Кора ненавидит весь мир, а не только вампиров. И как тогда сдружилась с ведьмой? — Он должен был прислать самую сильную волчицу, а прислал какого-то щеночка в розовых кружевах.
— Кора! — прикрикнула ведьма и с опаской посмотрела на оборотня.
— Увидишь мене в деле, пожалеешь о своих словах, — мило улыбнулась Лиз. Ее карие глаза сверкнули желтым пламенем, обещая расплату в тот же момент, когда приказ вожака больше не будет ее сдерживать. Она повернулась к Пэг: — Уже ясно, почему привлекли нас с вампиром, но зачем это тебе, ведьма?
Призрак возмущенно зашипела. Еще бы, ее посмели игнорировать! Эрмин даже похлопала бы смекалке оборотня, но ей и самой было любопытно, что заставило ведьму плести столь коварные интриги.
— Ради восстановления справедливости, — честно ответила Пэг. — Мой предок проклял Алкарию за то, что они были слишком неприветливы и скупы. Он сделал их невидимыми и закрыл для них выход из города. Люди извне могли приехать, а вот жители никогда бы не покинули его. Наказание не должно было длиться долго, но к концу первого года мой предок внезапно заболел и умер. Но даже с его смертью заклятие не исчезло. Уже не один десяток поколений расплачивается за вину своих прародителей, пора бы даровать им свободу. К сожалению, в дневнике не сказано, как снять проклятие. Надеюсь, у меня получится. Должно получиться.
— Так и сделала бы все сама. Мы тебе зачем? — не унималась Эрмин.
— Сама я не осилю такое мощное проклятие. Мне нужны жизнь вампира и перевоплощение оборотня. Моя магия поможет связать их с потусторонним миром призраков. Только с вашей помощью я смогу что-либо сделать.
Кора ободряюще кивнула: на ее лице расцвела одухотворенная улыбка — за которую призраку можно было простить все ее колкости. Ну, почти. Если бы во взгляде не мелькнуло презрение, когда она выжидающе смотрела на своих недругов.
Лиз равнодушно пожала плечами: ей было все равно до страданий людей. Будь ее воля, она бы не связывалась с магией, но приказ вожака — нерушим и не подлежит обсуждению.
Эрмин тоже люди волновали в последнюю очередь, более того, если проклятие снимут — она не успеет поживиться в их домах.
— Может, отложим на полчасика? А лучше час? — она с надеждой посмотрела на ведьму.
— Заклятие наложили глубокой ночью, поэтому нужно действовать пока солнце в зените.
— И что придется делать? — вздохнула Эрмин, понимая, что придется поискать другие способы расплатиться с ростовщиками.
— Если все согласны?.. Добровольно и без корысти для себя?.. — Пэг оглядела троицу. Получив от каждой кивок, продолжила: — Мне нужно от каждой из вас по волоску. Я сама сорву.
— Ай! — вскрикнула Лиз, когда ведьма затребовала свой магический компонент. Эрмин промолчала, только крепче сжала губы. И, затаив дыхание, ждала, как обойдутся с Корой. Все ее надежды рассыпались прахом, когда в пальцах Пэг все же остался призрачный волос.
— Положите сверху левую ладонь. — Сжав добычу в кулаке, ведьма вытянула руку.
Лиз успела первой. Эрмин снова вздохнула и, покосившись на призрака, которая будет последней, накрыла своей ладонью руку оборотня. Ладонь Коры, завершившая действо, была теплой — не скажешь, что принадлежит призраку.
— Жизнь у одной и трансформация другой вернут всем страждущим их зримый облик, сломав проклятие, что над Алкарией довлеет. Своею магией слова я эти подкреплю! Да будет так! Да будет так. — Она оглядела своих «добровольных» помощниц. — И все вместе. Да будет так!
Едва лишь в тиши растаял последний звук четырехголосия, яркая ослепляющая волна, рожденная в кулаке ведьмы, пронеслась по улицам города, сметая покров невидимости.
Поморгав раз-другой, Эрмин задохнулась от оглушительного шума: после абсолютной тишины, обычные звуки городской жизни были особо громкими. Но не вдруг появившиеся на площади люди со своим товаром (как раз был базарный день) удивили вампира, а не совсем презентабельный вид остальной троицы. Одежда изорвана, на ней видны пропалины, волосы растрепаны, все покрывают следы копоти — ни дать ни взять, чудом спаслись из пожара. Не сложно догадаться, что и она сама выглядела не лучше.
— О, мой зонтик! Это же лионские кружева! Мое платье! Шелк из Китая стоит баснословных денег! — причитала Лиз.
— Сама виновата, — хмыкнула Кори. Одно лишь усилие, и ее платье вновь стало целым, а лицо и руки чистыми. — Нечего было наряжаться, когда едешь в проклятый город.
Эрмин порадовалась, что надела кожаный наряд. Тот не пострадал, только сорочка пришла в негодность. Вспомнив об амулете, она ахнула и потянулась к нему. Цепочка выдержала. Все же старая ведьма постаралась на славу.
— Спасибо за помощь, — улыбнулась счастливая Пэг. — Без вас я бы не справилась.
— Мы с тобой в расчете, — сказала Эрмин. — Не попадайся мне больше на пути.
Решив, что о лошади позаботятся жители Алкарии, она перенеслась в свой дом на окраине Парижа. Горячая ванна и бокал ароматного бордо — именно то, что ей сейчас требовалось.
Через час она сидела на веранде дома и потягивала красное вино, густое и ароматное, почти как человеческая кровь, перед ней возник из воздуха пакет. В нем оказалась четверть карты Эльдорадо и записка от Пэг. «Прости, что помешала тебе озолотиться, но я знаю способ, как поправить дела. Встретимся на площади перед Собором Парижской матери в следующий четверг ровно в полдень».
— Вот же приставучая ведьма! — Эрмин смяла послание в кулаке и бросила его в цветущие кусты жасмина. Но карту сохранила. Ведь знала, что в следующий четверг в полдень она обязательно появится на площади перед Собором Парижской богоматери…

А вот и картинка, которая вдохновила:
[Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Пт Травень 27, 2016 9:20 am

Йозеф Эйхендорф ЛУННАЯ НОЧЬ (с нем. яз.)

Мне казалось, будто Небо
Робко Землю целовало,
Знаю, было то ей любо,
И она в мечтах витала.

Ветер мчался над полями,
Поднимал колосьев волны,
Шепот взвился над лесами:
Среди звезд и мы свободны.

Но душа, расправив крылья,
Мир познать не захотела:
Там, внизу, моря, ущелья...
Она же к дому полетела.
Оригинал:

Joseph von Eichendorff (1788 – 1857)
Mondnacht

Es war, als hätt’ der Himmel
Die Erde still geküsst,
Dass sie im Blütenschimmer
Von ihm nun träumen müsst’.

Die Luft ging durch die Felder,
Die Ähren wogten sacht,
Es rauschten leis’ die Wälder,
So sternklar war die Nacht.

Und meine Seele spannte
Weit ihre Flügel aus,
Flog durch die stillen Lande,
Als flöge sie nach Haus.

Yanita Vladovitch
Admin

Сообщения : 2381
Дата регистрации : 09.04.2014
Возраст : 33
Откуда : Одеса

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Yanita Vladovitch на тему Ср Черв 01, 2016 9:08 am

Сьогодні у Міжнародний день захисту дітей презентую казку "ЛІСОВІ ПРИГОДИ". Варіант російською мовою можна прочитати - за посиланням.

ЛІСОВІ ПРИГОДИ:

Ти боялася чудовиськ: вони з'являлися, коли ти лягала спати, і шаруділи під ліжком. Зі скрипом відкривши дверцята, вони визирали із шафи, або засідали у кутку, де збиралася уся темрява ночі, яку не осяяли ані місяць, ані зірки. Ще вони заглядали у віконце, а їх гучне дихання ворушило квітчасту фіранку.
І лише матусині обійми (або тата — хто першим прийде навідати) і м'яке світло нічника могли розвіяти тих страхітливих монстрів, що насмілилися завітати до тебе — лякати... уві сні та наяву (у світлі місяця ота ява нагадувала тобі казку).
Одного разу ти захворіла, твій голос зник (ані покликати, ані гукнути нікого не можеш), і світло крихітного нічника з гучним зойком розсіялося в імлі — ти залишилася віч-на-віч із темрявою. А з неї вже тягнуться волохаті лапи з гострими пазурами, очі виблискують жовтизною, дихання з моторошним свистом рветься між іклів. За тобою прийшли нічні страхи...
Аби нічого не бачити, ти накрилася ковдрою, аби нічого не чути, притиснула до вух долоні — але все ж почула шепіт, і в ньому прозвучало твоє ім'я. Олеся! Хтось раптом потягнув ковдру... Ти з безмовним криком зіскочила з ліжка, не забувши прихопити кошеня, іграшку, що тобі подарувала тітка. Але в кімнаті — нікого!
— Допоможи! — знову хтось почав благати.
— Хто тут? — прошепотіли губи без слів. Без питання ніхто тобі не відповість.
Раптом на білій стіні, яку ви з мамою разом фарбували минулого року, хтось зеленою крейдою накреслив перекошений отвір. Коли була намальована кругла ручка, то двері стали справжніми — і відкрилися, тихо, нечутно. А за ними — цілий світ, небезпечний та примарний.
У тебе за вікном квітла весна, а там, за дверима, чорні гілки лісових дерев скинули свою пишну одежину, і тепер землю вистеляв пожухлий жовто-зелений килим. І не чути ані неспішних кроків вітру, ані дзвінкого цвірінькання птахів. Ніби завмерли усі, чекаючи, що ж ти обереш: безпеку своєї кімнати чи невідомі загрози, які причаїлися у мовчазному лісі.
Ти б воліла зачинити ті чарівні двері і годинами витирати зелену крейду, аби на білій стіні і сліду не лишилося, але знову хтось покликав:
— Олесю, допоможи! Тільки ти мене можеш врятувати.
Як же тут не відгукнутися? Ти любила звіряток — особливо тих, що не мали домівки. Усіх мріяла прихистити, обігріти, нагодувати, викупати... і обійняти хоч на хвильку. Тобі було шкода навіть тендітний ірис, що хлопці випадково зламали м'ячем. Як же тут не зробити крок назустріч тому, хто благав про порятунок?
І тільки-но ти ступила за поріг, як за спиною зачинилися двері — тієї ж миті вони розтанули у тиші. Кругом височів ліс. Він був мовчазним і похмурим. Із протяжним хрускотом у гілках він потягнувся до тебе. Ні, не поранити хотів чи огорнути дерев'яним коконом, він хотів доторкнутися, не вірячи, що ти все ж прийшла.
Раптом звідусіль зазвучав голос, немов разом говорили десятки... сотні людей — певно то луна жартувала:
— Минулого місяця страшне зло прийшло до лісу. Воно оселилося у дубі, якому вже тисяча років. З кожним днем воно створювало все більше отруйних чар, і дуб почав гинути. Разом з ним помирав і зелений ліс. Листя зів'яло, пожовкло, полетіло на землю, почорніли та висохли гілки. Звірі покинули свої домівки, за ними полетіли птахи. Лише я залишився. Навіть рідня моя пішла: мої дідусь та бабуся, Лесавки, а також вірні помічники, Листин та Листина, Пущевик, Щекотун і Ягодіч, Грібніч з Боровиком, Моховик, Кустічі та Лістічі — усі вони покинули мене, бо не вірили, що наш ліс можна врятувати.
— Але хто ж це говорить? — запитала ти. На диво голосно. У чарівному світі твоя хвороба минула.
— Не здогадалася? — з образою промовив голос. — Я Лісовик, володар лісу.
— Якщо ти тут головний, накажи, нехай те зло піде геть.
— Не слухає воно мене, — відповів Лісовик і гірко зітхнув. Легким вітром той подих полетів спустілими кронами. — Але ти здатна прогнати зло.
— Я?! Але як? Ти володар лісу і не зміг впоратися. А я лише...
— Ти наділена лісовою магією. Давньою мовою вона записана у твоєму імені. О-лес-я. “Я, ліс, назавжди у твоїй душі”. Відшукай ту магію і врятуй мене, благаю! — знову попросив Лісовик. — Якщо ліс загине, я загину разом із ним.
— А якщо налякати зло? — запитала ти, повернувшись подумки у ті ночі, коли тебе лякали тіні й прості звуки. Сильний страх змусить тікати найбільше зло.
— Лякали і не один раз, але тільки гірше ставало, — відповів Лісовик. — Наче те зло живилося нашої люттю і ще більше отрути випускало.
— Що ж робити? — розгублено пробурмотіла ти.
Навіть опинившись у чарівному лісі, ти все одно не вірила, що і сама здатна чаклувати. Як раптом твоє кошеня нявкнуло: і не іграшка вже у руках, живе звірятко — живіше не буває. Від подиву ти розтулила пальці — кошеня стрибнуло на землю, всілося біля твоїх ніг і, немов не було йому інших турбот, почало вилизувати лапу: люблять кошенята вмиватися.
Спитати б, як це сталося, та тільки усі слова раптом розбіглися. А Лісовик не змовчав:
— Я ж казав, лісова магія у твоїй душі. Ти здатна дарувати життя, що іграшці, що блідому паростку, що зернятку, нехай навіть воно здається кам'яним. І мені подаруєш життя. Я відведу тебе до дуба! Рушаймо!
Дерева підкорилися його волі — в одну мить розступилися і показали стежку. Ти підхопила кошеня — не лишати ж його невідомо де! — і пішла туди, де в небо тягнувся тисячолітній дуб, туди, де причаїлося зло…
Стовбур дуба був кремезним і вузлуватим, немов розповідаючи яким непростим було життя, кора ж — товстою та шорсткою, адже стільки разів довелося пізнати немилосердний зимовий холод і пекучу літню спеку. Розлога крона здіймалася над галявиною, ніби парасолька, і якби листя залишилося на гілках, то було б темно, як беззоряної ночі, а зараз сонце пробивалося крізь тужливо-мереживну порожнечу.
Ти обійшла дуб по колу... І ось воно, дупло, зяє чорнотою, ніби рот, відкритий в мовчазному крику, але інші просили про допомогу. А над дуплом — випадковість чи, може, чийсь примхливий задум? — давно виріс трутовик, немов око, прикрите від втоми та болю.
— Тут хтось є? — запитала ти. За муркотанням кошеняти не було чутно тремтіння у твоєму голосі.
Відповіддю стали бурштинові очі, які осяяли темряву деревного житла. Ти злякалася, сильніше пригорнула до себе кошеня — воно жалібно нявкнуло і, попручавшися трохи, вирвалося на волю. Махнувши хвостиком, звірятко попростувало до дуба, м'яко ступаючи по опалому листю. Кошенятко потерлося спинкою об шорстку кору — при цьому голосно мурчало, — потім легко видерлося нагору та зникло у дуплі.
Шурхіт, шипіння та метушня. І з дупла з'явився дивний чоловічок. Він був зростом не великий, але не дитина, на голові волосся майже не залишилося, а те, що було, зовсім вже побіліло, як і борода. Одягнений він був дивно, як для твого світу: полотняна сорочка та штани, підперезані простою мотузкою — босі ноги брудні, у шматочках моху та павутинні.
Коли із дупла визирнуло кошеня, то дивний чоловічок метнувся до тебе, — аби сховатися! — потім визирнув, щоб крадькома спостерігати за чотирилапим «переслідувачем».
— Так це ти тварин розполохав і намагаєшся погубити ліс? — З твоїх губ мимоволі зірвався смішок. І це те саме зло? Жахливе та велике? — Може, в дуплі хто інший живе?
— І нікого я не лякав, — з образою відповів чоловічок. — І ліс губити не збирався.
— Але хто ж ти такий?
— Я... Гей, не підходь до мене! — Він навів на кошеня палець. Та тільки пустотливому звірятку усе пальці світу не указ. У зелених очах блиснула хитринка: кошеня вирішило зайти з іншої сторони, але мета залишилася все тією ж. — Якщо хочеш побалакати, то спершу притримай кота. Я їх не люблю. Вони пустують, а винним роблять мене. І об ноги труться, потім доводиться шерстини по одній знімати.
Ти підхопила кошеня на руки, погладила по голові — воно солодко завуркотіло, притулившись до твоєї шиї.
— Так хто ж ти такий? — запитала знову. — Навіщо прийшов до лісу?
— Я — Домовик, але ти можеш кликати мене просто Дідом. Донедавна не було в мене причин сюди приходити. У озера, що за пагорбами, стояв будинок із ясена та клена, у ньому я і жив. Влітку ночував на горищі, дивився на зірки, взимку грівся на великій печі. У того будинку змінювалися господарі, але з новими я завжди товаришував. Так минали століття за століттями, як раптом минулого року господаря не стало, а його син не захотів оселитися у тому будинку. Ну і не жив би, я б упорався зі справами й сам. Підмітав би сіни, полагодив би і дах, і віконниці, вони трохи покривилися. Я навіть траву косив би поряд із домом. Та тільки його продали — і за два дні знесли. Як і решту будинків біля озера. У одну мить звели там царські хороми, я таких зроду не бачив. Але жити у них було неможливо, то ж я пішов шукати собі іншу домівку. З озера мене погнав мене Водяний, сказав, що не зможу там жити, і Лісовик, що верховодив у сусідньому бору, теж мене спровадив. Моряна відмовилася прийняти у морські води, Водяниця відповіла, що в річці для мене немає притулку. Я хотів залишитися у чистому полі — так Польовик вигнав звідти: не місце мені серед запашних трав і жита. Тоді вирішив я не питати дозволу. Просто прийшов і оселився у дубові. Ось! — для достовірності Домовик різко хитнув головою.
— Ой, бідненький! — зітхнула ти сердечно. Довелося ж стільки поблукати! — Але як же вийшло так, що гине ліс?
— Про те мені нічого невідомо.
— І все ж причина має бути. Лісовик казав…
— Ах, Лісовик! — глумливо промовив Дід. — Так знай, він той ще пустобрех. Він тобі розповідав, скільки разів намагався вигнати мене з лісу? Як посилав свою рідню та помічників, аби залякати, і сам мене намагався настрахати. Та тільки я сидів у дуплі і нікуди йти не збирався.
І згадалося, як у новій школі діти не хотіли водити з тобою дружбу: не приймали нікого у свої давні компанії. Як ти злилася, на них і на батьків за переїзд. Як дратувалася, обурювалася, ображалася…
Домовика і раніше гнали з усіх-усюд — і злість його, певно, була безмежною. У чарівному ж лісі та злість перетворилася на отруту. В твоєму житті усе змінилося, як тільки ти знайшла собі подругу: в школі стало весело та цікаво. Та чи може бути, що рішення настільки просте?..
— Нумо, Лісовик, швидше йди сюди!— покликала голосно. Нехай лише він спробує не з'явитися!
Заворушилася поряд листя — крутилося, вихорило, а після піднялося стовпом. Лісовик прийшов, але кутався у зелено-жовтий плащ.
— Давай-но, покажи обличчя!
Він слухняно скинув свій плащ. Його сорочка була зіткана з тонких стеблинок, а хутряний комір каптану, підперезаного червоним поясом, ніби зроблений із листя. Капелюх, сплетений з гнучких прутів верби, прикрашали кетяг калини та букетик пожовклих квітів. У довгій сивій бороді заплуталося кілька сухих листочків.
— Що ж ти, Лісовику, такий поганий господар? Виганяєш гостей з дому, тільки-но вони до тебе забрели? Запитав би, може, подорожньому нікуди дітися? Ліс у тебе великий, у ньому помістяться усі, хто забажає.
— Де ж це бачене, щоб Домовик у гнізді тулився? — насупив брови Лісовик. — Нас засміють.
— Тобі так важливо, що будуть казати інші?! Ти ж володар лісу!
— Водяник або Польовик...
— Нехай собі сміються. Велике горе! Зате ти б зробив добру справу. А чи це не головне у житті?— Ти вимогливо дивилася на володаря лісу.
— Воно, звичайно, головне... — бурмотів зніяковіло Лісовик.
— Отже, домовилися! — Ти радісно плеснула в долоні. — Як і раніше, Домовик буде жити тут. Ніхто йому заважати не стане. Адже так, Лісовику?
— Ніхто! — зітхнувши, пообіцяв господар.
— А Домовик, — ти повернулась до непрошеного гостя, — забуде образи і стане дбайливо доглядати за дубом та галявиною, бо це його єдина домівка. Згоден?
— Звичайно, буду доглядати! — відгукнувся той.
— А зараз потисніть руки. — Саме так скріплювали угоду у твоєму світі.
Коли господар та гість потиснули один одному руки, кошеня урочисто нявкнуло, проголошуючи, що справу зроблено і все тепер буде в порядку: ліс відродиться, повернуться птахи і тварини — а Лісовик і Домовик стануть жити у згоді. Тепер би і додому повернутися. Лише про одне ти жалкувала: вдома кошеня знову стане мовчазною іграшкою…
— Мені вже час йти... але я залишу вам того, хто простежить за порядком: щоб ви не ображали один одного. Ось тобі сусід!— Ти вклала кошеня до рук Домовика.
— Я не люблю котів! — Дід обурився, однак звірятко тримав.
— Не бійся, він іграшковий, жодної шерстинки не втратить. Хоча, як справжній, буде підлещуватися до тебе, а ти, будь ласка, грай з ним частіше. Йому буде потіха і тобі забава. Жити удвох веселіше, ніж одному. — Ти повернулася до Лісовика. — Відчиняй мені двері, хочу додому...

Олесю, Лесю, лісова моя дівчинко, як швидко ти стала дорослою. Здавалося б, нещодавно рятувала чарівний ліс, сьогодні вже не бачиш двері, що для тебе крейдою малюю на стіні. Ти пошепки втішаєш свою донечку, ніжною рукою витираєш сльози з її щоки — не пам'ятаєш, як у дитинстві так само боялася темряви. Тоді ти не одразу зрозуміла, що я прийшов не лякати, а просив про допомогу.
Ти нас не пам'ятаєш — і не згадаєш вже, напевно. Але хоч уві сні приходь до нашого лісу. Ми за тобою сумуємо. За дружніми бесідами, за дзвінким сміхом, за яскравою щирою посмішкою…
Твої друзі навіки, Лісовик, Домовик — і грайливе, як і раніше, кошеня Мур-Няв.

малюнок, який надихнув:
[Ви повинні бути зареєстровані і підключені , щоб побачити це зображення]

На початок Донизу

Re: Скарбничка Яніти

Створювати по Спонсируемый контент Сьогодні в 9:06 am


Спонсируемый контент


На початок Донизу

Сторінка 10 з 11 Попередній  1, 2, 3 ... , 9, 10, 11  Наступне

Попередня тема Наступна тема На початок


 
Права доступу до цього форуму
Ви не можете відповідати на теми у цьому форумі